Спочатку зникли рукавички. Потім — зв’язка ключів. Згодом — старий шарф. Усе це можна було списати на вік, неуважність чи втому. Але коли за місяць пропала вже шоста річ — скринька з нитками, що завжди стояла на комоді, — Ганна Михайлівна більше не витримала. Вона сіла на стілець, важко зітхнувши. Пальці дрижали, але не від страху — від гніву, від того, що її маленький, звичний світ почав розвалюватися, ніби хтось невидимий обережно витягував із нього нитки.
— Ну що ж, якщо так, давай грати, — промовила вона вголос, і в її голосі дзвенів не тривожний виклик, а щось гостре, як лезо.
Квартира мовчала. Лише за стіною тикали старі настінні годинники, відміряючи час із завзятою точністю. Ганна Михайлівна жила сама вже дев’ять років. Чоловік пішов раптово, прямо в вітальні, з недопитою чашкою чаю в руці й незакінченим жартом на губах. Після його смерті вона нічого не міняла: той самий потертий диван, той самий скрипучий стілець, навіть його улюблена кружка лишилася — з вицвілим написом «Найкращий дідусь».
Дочка навідувалася раз на півроку. Привозила продукти, бурчала, що мати не бере слухавку, і поспішно від’їжджала. Її слова були короткими, наче витисненими між роботою, сім’єю, нескінченними клопотами. Ганна Михайлівна не ображалася. Все було зрозуміло: у доньки своє життя, робота, діти, кредити. Вона брала пакети з крупами та ліками, усміхалася, незграбно обіймала, проводила до дверей і довго стояла в порожньому коридорі, дивлячись на зачинені двері, доки тиша не ставала нестерпною.
Але місяць тому в будинку почалося щось дивне. Не одразу, не різко — ніби хтось обережно перекроював її світ, як кравчик, який підрізає край тканини. Спочатку з’явився запах — ледь відчутний, наче в куті кімнати тліли сухі трави, як у хаті її бабусі. Потім — протяги. Штори тремтіли, навіть якщо кватирка була закрита. І тіні. Вони ковзали по стінах, не збігаючись із рухом світла, ніби хтось невидимий підкрадався, але не залишав слідів. Будинок ніби дихав чужим ритмом, не її.
Ганна Михайлівна мовчала. Лише частіше сиділа біля вікна, підібгавши ноги, з охололою чашкою в руках, дивлячись на засніжену вулицю за склом. Вона споглядала, як падає сніг, як він вкриває старий двір, де колись грали діти, і згадувала. Як батько вчив її їздити на велосипеді, тримаючи за сидіння, доки вона не навчилася тримати рівновагу. Як у дев’яності вони з чоловіком грілися біля буржуйки, коли світло вимикали на тижні, і сміялися, намагаючись підсмажити хліб на розпеченій кришці. Як вони вперше купили телевізор і півночі сперечалися, який канал увімкнути, доки не заснули, притиснувшись одне до одного.
А потім речі почали зникати. Спочатку дрібниці: ґудзик, хусточка, стара брошка. Потім — важливіше: улюблений шарф, окуляри, записник. І кожен раз — без сліду, без причини. Ніби хтось невидимий викрадав шматочки її життя, акуратно, але настирливо.
— Де ти сховалася? — запитала вона одного разу в порожнечу. Голос звучав голосніше, ніж вона очікувала, немов луна відіб— Тут, — пролунало зі стелі, і його звук був таким близьким, ніби він пройшов крізь чад давно забутих спогадів.
