Олов’яне світло
Коли Дмитро повернувся до свого міста, схованого серед пагорбів Поділля, ніхто не знав, навіщо він це зробив. Він і сам не міг пояснити. Ранок був понурим, з дрібним дощем, який миттєво ковтав асфальт. Він встав, заварив гіркий чай, зібрав потерту сумку, поклав туди стару шкіряну куртку, що пахла вогкістю та сіллю, запальничку «Zippo», подарувану колись Олесем, і квиток в один бік. Квиток він купив навмання, ніби чиясь невидима рука вела його пальці по клавіатурі.
Місто зустріло його запахом мокрої землі, іржавого заліза й втомленими тінями від облуплених панельок. Все було майже як п’ятнадцять років тому — тільки фарба на стінах вигоріла сильніше, іржа на перилах в’їлася глибше, а вивіски над магазинами мерехтіли тьмяним неоном, ніби задихались. Але головне — він сам змінився. Чи, може, наблизився до того, ким був колись? У це вірилось із трудом.
Його звали Дмитро. Колись він виїхав звідси, гупнувши дверима так, що дзвеніло скло, наспіх закинувши у рюкзак кілька речей і вирвавши із сімейного альбому одну фотографію — де мати обіймає його за плечі, а він, підліток із похмурим поглядом, дивиться кудись убік, ніби відчуваючи неминуче. Тоді йому здавалося, що він не просто покидає це містечко — він зриває з себе стару шкіру, виривається з клітки, щоб знайти свободу, нове життя, щось справжнє.
Тепер свободи не відчувалось.
На вокзалі його ніхто не зустрів. Він і не очівал. Поїзд зупинився, двері відчинилися з втомленим скрипом, люди навколо поспішали — до рідних, до таксі, до своїх справ. Дмитро залишився на пероні, стискуючи ручку сумки, дивлячись на облуплену лавку під вивіскою «Квитки». Все тут було болісно знайомим, аж до ломоту у скронях.
Мати перенесла інсульт. Вона лежала вдома, майже нерухома, лише очі ковзали по тріщинах на стелі. Він дзвонив пару разів — трубку брав батько. Говорив коротко, без зайвих слів. У батька тепер була нова сім’я, малі діти, які, мабуть, навіть не чули про Дмитра.
Сестра зникла у Львові, залишивши лише листівку із видом на вулицю Вірменську та написом: «У нас усе гаразд». Підписи не було. Дмитро шукав її — дзвонив, писав, але у відповідь була тиша. Потім він здався. Втомився.
Він зняв кімнату у тітки Марії — тієї самої, що колі пекла йому пиріжки з капустою, мазала йодом розбиті лікті й розповідала, як її чоловік пропрацював усе життя на лісопилці, поки не помер від серцевого нападу. Її дім не змінився: облуплені стіни, старий плед на дивані, саморобний чохол на телевізорі. Тітка Марія, згорблена, що пахла травами та дешевим милом, подивилася на нього й похитала головою.
— Ну що, Митьку, знову до нашої глушини? Не прижився там? — запитала вона, доливаючи чай у тріснуту чашку.
Він знизав плечима. — Треба було. Просто… треба.
На четвертий день він пішов до занедбаних сараїв.
Там, у шістнадцять, вони з Олесем лагодили стару «Таврію», що дісталася від діда. Мріяли переробити її на позашляховик і махнути на південь, до моря. До моря вони не доїхали. Того року Олеся посадили — бійка, пляшка, смерть. Місцеві шепотіли: «не пощастило хлопцеві», але Дмитро знав: йому пощастило, що не його забрали. Він був поруч, коли все трапилось, але тоді просто втік. Повернувся і пішов.
Потім — навчання, робота, життя, схоже на чужий одяг, який надів, бо іншого не було. Життя сіре, без яскравих кольорів, як старий фільм, який дивишся до кінця, бо вже пізно вимкнути. І ось він знову тут, біля сараїв, серед іржавого заліза, запаху мастила й закинутих машин, ніби повернувся до коріння, яке давно мало зігнити.
Олеся, кажуть, недавно випустили. Його можна було знайти в занедбаній майстерні на околиці міста, де він лагодив старі «Запорожці» — машини, такі ж потерті, як і він сам. По вечорах пив, дивлячись у каламутне вікно, ніби шукав у пітьмі знайомі тіні минулого. Дмитро не знав, що сказати, але пішов. Треба було.
Майстерня зустріла його брязкотом металу, скрипом іржавих воріт і запахом бензину, що в’ївся у стіни. Олесь сидів на корточках біля колеса старої машини, крутив гайковий ключ, уважно дивлячись на болти. Він не одразу підняв голову. Коли підняв — його погляд був довгим, важким, ніби він намагався розгледіти в Дмитрі того хлопця з минулого.
— Ти звідки взявся? Із місяця впав?
— Майже. Із Києва.
— Ну і як там? Твій Київ.
— Гучний. Холодний. Порожній.
Олесь хмикнув, підвівся. Він став товстішим, нижчим, з татуюванням на шиї та шрамом через біву, немов життя помітило його, щоб не загубити.
—— Ти ж тоді злився.
— Злився. Не сперечаюсь.
Тиша повисла, як дим. Потім Олесь видихнув:
— Та йди. Пішли, вип’ємо. Колесо таки не знайдемо.
Вони сиділи в сараї, пили чай із дешевим коньяком у бляшаних кружках. За ворітьми згущались сутінки. Було тихо, майже як у дитинстві. Тільки тоді все було попереду.
— Нащо приїхав-то? — запитав Олесь.
Дмитро помовчав. Потім відповів:
— Іногда хочеться повернутись туди, де все пішло не так.
Олесь глянув на нього, примружившись, нем уперше бачив.
— Тут усе давно зацементовано. Ходів немає.
— Знаю.
Вранці Дмитро встав рано. Пішов до старої школи. Двері були замкнені, вікна вкриті пилом, але в одному з них він побачив своє відображення — втомлене, постаріле, чуже. Він притулився чолом до холодного скла й заплющив очі.
На зворотньому шляху купив фарбу. Темно-синю. І на стіні сараю, під тьмяним ліхтарем, вивів слово: «БУЛО».
Потім дістав ножа й акуратно вирізав у бляшаній покрівлі отвір у формі нерівного півмісяця — ніби вирвав шмат нічного неба з пам’яті. Коли ліхтар запалав, світло пробився крізь проріз, заливаючи сарай холодним, олов’яним сяйвом.
Тепер уночі там горів світло. Бляшаний, рваний, неправильний — але живий, як уламок забутого дитинства, що раптом ожив.
Він поїхав через три дні. У вагоні було душно, але Дмитро дивився у вікно й уперше за роки відчував, що дихає — не лише легенями, а й серцем.
