У Львові, у невеличкому крамничці на околиці, Андрій вперше побачив хлопчика біля вітрини з хлібом. Він не розглядав батони чи булки, а дивився кудись у глибину полиць, ніби чекав, що звідти з’явиться хтось важливий. Той, кого давно нема. Або, можливо, його взагалі ніколи не було. Сам хлопчина — худий, у потертому пуховику з розірваним рукавом. На ногах — черевики, з яких визирали сірі шкарпетки. Шапка з’їхала набік, а рукавички були розтягнуті, мов їх носило не одне покоління. Щоки красні від холоду, губи обвітрені.
Погляд — не дитячий. Не благання, не прохання. Такий, яким дивляться дорослі, які багато пережили — прямий, важкий, з якоюсь настороженістю. Наче він уже давно все зрозумів і тепер просто спостерігає, без зайвих надій.
Андрій узяв батон і пройшов повз. Та через кілька кроків все ж обернувся. Хлопчик не ворухнувся. Стояв, наче врісся у кахельну підлогу, ніби вірив: якщо не йти, хтось таки прийде. Щось зміниться.
Він нагадував когось. Лише пізніше Андрій зрозумів — хлопчика з притулку, де він колись волонтерив. Той теж так дивився — наче душа мовчки спостерігає, не просячи й не вірячи.
Через десять хвилин вони знову зустрілися біля каси. Хлопчик стояв із двома цукерками, без пакета, без кошика. Продавщиця щось сказала — мабуть, грошей не вистачало. Він не став сперечатися, мовчки поклав одну цукерку назад і розрахувався за другу. Все — спокійно, чітко, дорослим рухом. Наче знав: не можна мати все відразу. Звик обирати між потрібним і можливим.
Тоді Андрій крокнув уперед.
— Послухай, давай я тобі щось куплю. Хліб, йогурт, може, молока? Не бійся. Без підступу.
Хлопчик подивився прямо, спокійно. Погляд дорослого, який втомився від обманів.
— А навіщо? — спитав він.
Без краплі недовіри. Просто констатація: нічого просто так не буває.
Андрій завагався. Не тому що не знав відповіді. А тому що знав — все надто складно.
— Просто так. Бо можу. Бо… колись і мені хтось допоміг.
Хлопчик помовчав. Потім повільно кивнув:
— Гаразд. Тоді можна картоплі. Вареної. І сосиску. Одну. Без гірчиці. Вона на дорослий смак.
Після каси вони вийшли на вулицю. Андрій передав йому пакет, намагаючись, щоб жест виглядав природньо.
— Ти де живеш?
— Недалеко. Та додому поки не хочу. Мама спить. Втомлюється. Іногда спить довго. А мені краще на лавці. Там видно людей. Там тихіше.
Вони сіли на холодну лавку біля автобусної зупинки. Хлопчик їв повільно. Обережно тримав сосиску обома руками. Відкушував по трохи, ретельно пережовував, наче не хотів, щоб їжа закінчилася надто швидко. Він їв не як дитина — як дорослий, що вміє вдячність тримати в собі.
— Мене Денис звуть. А вас?
— Андрій.
— А ви могли б… ну, просто побути татом на годину? Не назавжди. Без обіцянок. Просто посидіти, ніби все добре. Ніби в мене… хтось є.
Андрій кивнув. Усередині щось стиснулося. Він не очікував такого, але й не міг відмовити.
— Можу.
— Тоді скажіть, щоб я шапку надів. І пожувайте за школу. Бо мама так робила. Коли не спала.
Андрій посміхнувся, трохи натягнуто. А потім — щиро.
— Денисе, де ж твоя шапка? Зовсім застудитися хочеш? А чому куртка не застібнута? Як у школі?
— Математика — трійка. Але поведінка — п’ять. Я допоміг бабусі через дорогу перейти. Упустив її сумку, але потім все зібрав. Вона сказала, що головне — старатися.
— Молодець. Але шапку — надінь. Ти в себе один. Себе треба берегти.
Денис усміхнувся. Спокійно. По-дорослому. Доев сосиску, акуратно витер руки серветкою й кинув її в смітник. Потім подивився на Андрія.
— Дякую. Ви — не як інші. Не жалієте, не радите. Просто… ніби все нормально.
— А якщо я завтра знову тут буду — прийдеш?
— Не знаю. Може, у мами буде важкий день. А може, прийду. Ви мені запам’яталися. У вас очі не брешуть.
Він підвівся, попрощався, пішов. Не озирнувся. Як ті, хто знає — за ним не женуться. Ішов легко, але з якоюсь внутрішньою стиснутістю. Наче всю теплоту тримав усередині, боячись, що вона розтане на морозі.
Андрій залишився. Постояв трохи. Потім викинув стаканчик від кави й довго дивився вслід. Хотів покликати. Та не наважився.
Наступного дня він прийшов. І ще раз. І через тиждень. Навіть якщо йшов сніг, навіть якщо було холодно. Просто приходив. Не щоб чекати. А тому що пообіцяв. Хоч і без слів.
Денис приходив не завжди. Інколи — так. Інколи — ні. Андрій сидів на тій самій лавці, уявляючи, що просто читає. Але кожен раз, коли хлопчик з’являвся — у цій тонкій постаті, у неспішній ході, у знайомій манері дивитися униз — у грудніх щось відІноді години виявляються важливішими за роки, а тимчасовий батько — справжнішим, ніж той, кого ніколи не було.
