Ось як це звучало б по-нашому:
Коли Андрій зайшов у клас, було ранкові вісім, і повітря навіяло запамороченням від вологи, шкільних булочок і старого крейди. Важка атмосфера нависла, немов густий туман, а підлога скрипіла під ногами, наче бурчала на такий ранній підйом. Він зачинив двері і на мент зупинив погляд на вікні. За шибкою моросив дощик, краплі осідали на підвіконні, ніби хтось недбало розмазував сіру акварелку. Жовтень за вікнами був холодним, пронизливим, і від цього в грудях сідала нудьга. Холод був не тільки зовні — він просочувався всередину, осідаючи в кутах, у паузах між поглядами.
Учні сиділи тихо. Надто тихо. Не просто чемно, а немов завмерлі, напружені, ніби передчували щось погане або вже знали про нього.
Андрій пройшов до дошки, поклав зношену папку на стіл, струсив з плечей пальто, але не сів. Здавалося, він увійшов не в звичний клас, а в приміщення, де щойно сталося щось непоправне — і всі бояться це вимовити. Не обертаючись, він промовив:
— Ну, що ж. Хто пояснить, чому підручники досі закриті?
Тиша. Навіть ті, хто зазвичай ворушиться, штовхає сусіда або шепочеться, прикрилися зошитами й сиділи нерухомо, немов хтось наказав їм мовчати. У класі зависла напруга, як натягнута струна, готова тріснути від найменшого дотику. Андрій обернувся. Усі погляди були спрямовані не на нього, а в кут — туди, де біля вікна, на останній парті, сиділа Олеся Шевченко.
Вона не плакала. Просто дивилася у вікно, де дощик ліниво стікав по склу, залишаючи брудні сліди. Її обличчя було нерухомим, ніби вирізаним із віску. На парті лежав щоденник, розгорнутий на порожній сторінці, ніби вона збиралася щось написати, але рука не слухалася. Поряд — ручка без кришечки, та сама, якою вона клацала на контрольних. І більше нічого. Ні зошита, ні підручника, ні пенала. Тількі сумка на підлозі, розстібнута, з визираючим куточком якогось аркуша, немов нерозказана думка, що застряла в минулому.
Андрій зачекав. Потім повільно підійшов до неї. На ходу кинув через плече:
— Решта — відкрили фізику. Третя задача, читаємо уважно.
Він сів поруч із Олесею. Вона навіть не поворухнулася. Сиділа, ніби його не існувало.
— Що трапилося?
— Нічого, — ледве чутно відповіла вона. Голос був тендітним, як тонке скло, готове тріснути від найменшого тиску. Кожне слово звучало так, ніби могло бути останнім.
Він не наполягав. Просто лишився поряд. Мовчки. Потім нахилився, обережно дістав із її сумки зошит і поклав перед нею. Не запитуючи, не дивлячись у вічі. Вона не чинила опору. Тільки руки лежали нерухомо на колінах, як у статуї.
— Шевченко, — тихо сказав він, — якщо щось серйозне, можеш сказати. Не тримай усе в собі. Воно не зникає. Воно накопичується, як валіза.
Вона зморщила брови. Губи ледве здригнулися. Повернулася до нього — ледь-ледь, майже непомітно.
— А ви що скажете? Як усі? «Ти сильна, тримайся»? Чи почнете допитувати, що вдома коїться, чому мама не встає з ліжка? А потім додасте: «Дитинство — найкращий час, цінуй його»? Смішно, правда? Цінувати. Лягати спати й думати, аби тільки не почути, як вона плаче у сусіВін мовчки узяв її ручку, поклав у долоні, і вона, нарешті, стиснула пальці — ніби хапаючись за останній шматочок чогось справді теплого.
