Олов’яне світло
Коли Олег повернувся у своє місто, загублене серед пагорбів Поділля, ніхто не знав, навіщо він це зробив. Він і сам не міг пояснити. Ранок був похмурим, із дрібним дощем, який миттю впитувався в асфальт. Він підвівся, заварив гіркий чай, зібрав пошарпану сумку, поклав туди стару шкіряну куртку, що пахла вогкістю та сіллю, запальничку «Zippo», подаровану колись Сашком, і квиток у один бік. Квиток він купив навмання, ніби чиясь невидима рука вела його пальці по клавіатурі.
Місто зустріло його запахом мокрої землі, іржавого заліза та втомленими тінями від облуплених панельних будинків. Все було майже як п’ятнадцять років тому — тільки фарба на стінах вицвіла ще більше, іржа на перилах в’їлася глибше, а вивіски над магазинами миготіли тьмяним неоном, наче задихалися. Але головне — він сам змінився. Чи, можливо, наблизився до того, ким був колись? У це вірилося важко.
Його звали Олег. Колись він виїжджав звідси, грюкнувши дверима так, що дзвеніло скло, нав’язавши в рюкзак кілька речей і вирвавши з родинного альбому одну фотографію — де мати обіймає його за плечі, а він, підліток із похмурим поглядом, дивиться кудись убік, ніби відчуваючи неминуче. Тоді йому здавалося, що він не просто покидає це містечко — він скидає з себе стару шкіру, виривається з клітки, щоб знайти свободу, нове життя, щось справжнє.
Тепер свободи не відчувалося.
На вокзалі його ніхто не зустрів. Він і не чекав. Потяг зупинився, двері відчинилися з втомленим скрипом, люди навколо поспішали — до рідних, до таксі, до своїх справ. Олег залишився на пероні, зціпивши ручку сумки, дивлячись на облуплену лавку під вивіскою «Квитки». Все тут було болісно знайомим, аж до скреготу у скронях.
Мати перенесла інсульт. Вона лежала вдома, майже нерухома, лише очі ковзалися по тріщинах на стелі. Він дзвонив пару разів — слухавку брав батько. Говорив стисло, без зайвих слів. У батька тепер була нова сім’я, маленькі діти, які, певно, навіть не чули про Олега.
Сестра зникла у Львові, залишивши лише листівку з видом на ріку та написом: «У нас усе гаразд». Підписи не було. Олег шукав її — дзвонив, писав, але у відповідь була лише тиша. Потім він зда́вся. Втомився.
Він зняв кімнату у тітки Дарини — тієї самої, що колись пекла йому пиріжки з капустою, мазала йоду розбиті лікті й розповідала, як її чоловік пропрацював все життя на лісопилці, поки не пішов від серцевого. Її дім не змінився: облуплені стіни, старий плед на дивані, саморобний чохол на телевізорі. Тітка Дарина, згорблена, пахнуча травами й дешевим милом, подивилася на нього й похитала головою.
— Ну що, Олежку, знову до нашої глушини? Не прижився там? — запитала вона, доливаючи чай у тріснуту чашку.
Він знизав плечима. — Треба було. Просто… треба.
На четвертий день він пішов до закинутих сараїв.
Там, у шістнадцять, вони з Сашком лагодили стару «Таврію», що дісталася від діда. Мріяли переробити її у щось на кшталт позашляховика і рванути на південь, до моря. До моря вони не доїхали. Того року Сашка посадили — бійка, пляшка, смерть. Місцеві шепотіли: «не пощастило хлопцеві», але Олег знав: йому пощастило, що не його забрали. Він був поруч, коли все сталося, але тоді просто втік. Повернувся і пішов.
Потім — навчання, робота, життя, схоже на чужий одяг, який одягнув, бо іншого не було. Життя сіре, без яскравих кольорів, як старий фільм, який дивишся до кінця, бо вимкнути вже пізно. І ось він знову тут, біля сараїв, у запаху оливи й закинутих машин, ніби повернувся до коренів, які давно мали згнити.
Сашка, кажуть, недавно випустили. Його можна було знайти в занедданій майстерні на околиці міста, де він лагодив старі «Запорожці» — машини, такі ж пошарпані, як він сам. По вечорах пив, дивлячись у каламутне вікно, ніби шукав у темряві знайомі тіні минулого. Олег не знав, що сказати, але пішов. Треба було.
Майстерня зустріла його лязгом металу, скрипом іржавих воріт і запахом бензину, що в’ївся у стіни. Сашко сидів навпочіпках біля колеса стаколі старої машини, крутив гайковий ключ, і лише коли підняв голову, його погляд став важким, немов він намагався розгледіти в Олегові того самого хлопця, що колись тікав.
