Голос під серцем
Коли Ярослав повернувся у свій маленький містечко на Поділлі після шістнадцяти років відсутності, він нікому не повідомив. Ні матері, ні сестрі, ні старому другові, з яким колись ділився цигарками, ховаючи їх за батареєю у під’їзді. Ні дзвінка, ні повідомлення, ні натяку на повернення. Він просто купив квиток, вийшов з потягу на продуваному вітром вокзалі, вдихнув холодне повітря, що пахло залізною порохою, мокрим асфальтом і далеким дитинством, і зрозумів: час настав. У грудях щось стиснулося, ніби хтось всередині прошепотів: «Ти тут».
Він не йшов додому. Його шлях лежав до покинутої школи на околиці, де тепер порожні вікна зіяли, як очі привида, а стіни, покриті тріщинами, зберігали відлуння минулого. Школа була наполовину зруйнована, але праве крило ще стояло — з облупленою штукатуркою, розбитими шибками та знайомими щілинами у стінах, де колись ховалися хлопчачі таємниці. Ці стіни пам’ятали дзвінки, тупіт ніг, перші зізнання й страх, що зв’язував язик. У колишньому актовому залі залишилося щось, що зробило його німим — невловиме, але важке, як тінь, що в’їлася в кістки.
Шістнадцять років тому, у сирий жовтневий день, Ярослав замовк. Спочатку його відповіді ставали коротшими, голос — тихішим. Потом зникли «привіт» і «бувай». А потім настав день, коли він повернувся додому і не промовив ні звука. Мати кликала на вечерю, батько бурчав про оцінки, а він дивився в підлогу й мовчав. Батьки вирішили: перехідний вік, стрес. Лікарі твердили: психосоматика. Психологи радили: дайте час. Але час тягнувся, а слова не поверталися. Лише татуювання — перше, болюче, як удар, — заговорило за нього.
Йому було двадцять. Він пішов із дому, брався за будь-яку роботу: розвозив посилки, чистив казани, а ночував у сирих підвалах і дешевих кімнатах. Міста змінювалися, як сторінки в книзі, яку він не дочитав, — чужі вулиці, холодні вітри, зношені черевики й голоси, які він пропускав повз вуха. А потім у темній тату-студії він глянув у дзеркало, на своє обличчя — виснажене, але все ж живе, і хрипко сказав майстру: «Тут, під ребром. Напиши: „Я не забув“». Це були перші слова за п’ять років — рвані, майже мертві, але його.
Він зробив ще вісім татуювань. Кожне — за одну мовчанку, за один шрам, за одну непромовлену правду. За страх відкрити рот. За ніч, коли не наважився набрати номер. За ім’я, яке так і не зірвалося з губ. Люди запитували, чому він так рідко говорить. Він відповідав, що все важливе — у нього під шкірою. І посміхався, трохи відводячи погляд, ніби знав: слова ніколи не передадуть усього.
Тепер він йшов туди, де все почалося. У колишній роздягальні пахло сиротістю та іржею. Шафи скрипіли, ніби скаржилися на закинутість. Підлога була вкрита уламками скла, а повітря — важке, насичене запахом мокрого бетону й старих образ. Ярослав пройшов коридором і зупинився біля дверей. Одинадцятий «А». Останній рік. Саме тут того дня вчителька літератури, дивлячись понад окуляри, кинула: «А ти, Ярославе, чого завжди мовчиш? Не знаєш, що сказати?» І хтось із задньої парти додав: «Таким, як він, і говорити нема чого».
Обличчя того, хто це сказав, стерлося з пам’яті, як вицвіла фотографія. Але голос — висВін підніс руку до грудей, відчув, як під пальцями оживає старе татуювання, і зрозумів, що нарешті знайшов те, що шукав усю дорогу.
