**Спадок чужої крові**
Якось повернувся додому із роботи. Пусті кімнати зустріли мене глухою тишею, де кожен крок лунав, наче постукивання по гробу. Не звикну — за останні два місяці самотність обросла на мені, як друга шкіра. Дружини не стало. Оля — моя опора, моє кохання, моє життя — пішла в небуття через жахливу аварію. І все, що ми будували роками, розсипалось за мить.
Ми прожили разом сімнадцять років. Щасливих, світлих, справжніх. Після мого першого невдалого шлюбу, після болю та втечі від п’яних погроз, саме Оля повернула мені віру в добро і в любов. Вона не просто прийняла мене з двома дітьми — вона дала нам дім, турботу та справжнє тепло.
Тоді вона жила в передмісті Львова, у невеличкому будиночку з дідусем — людиною, що виростила її замість батьків. Старий був слабий, ледве пересувався. А Оля постійно їздила у відрядження. Вона й розмістила оголошення — шукала помічницю для дідуся. Я відгукнувся. Стомлений, з дітьми на руках, без даху над головою. Друг прихистив нас на пару днів, а далі — як Бог дасть.
— Я не зможу багато платити, — сказала тоді Оля, дивлячись прямо у вічі.
— Мені не потрібні гроші. Мені просто потрібна робота і хоча б якийсь дах, — відповів я.
І Оля, подумавши, промовила:
— Поживи поки у нас. Я через кілька днів їду, дідусеві буде легше, якщо хтось поряд буде.
Так я і залишився. За три місяці ми жили вже як родина. Любов прийшла не одразу, але коли прийшла — залишилась назавжди. Оля стала матір’ю для моїх дітей, справжньою. Минули роки. Діти виросли, роз’їхались. А ми з Олею — все разом. Нерозлучні.
— Через тиждень п’ятнадцять років, як ти з’явився у моєму житті, — одного разу сказала вона і обняла мене.
— Не нагадуй, — усміхнувся я. — Ти для мене і без штампа дружина. Найлюбіша.
— Ну ось і подамо до ЗАГСу. Хай усе буде як слід.
Ми розписались. Без розкошів. Без фати й банкету. Просто поставили підписи — і вийшли на вулицю під руку, сміючись. Ми були щасливі. І в нас були мрії.
Після смерті дідуся ми з Олею захопились ідеєю — створити приватний пансіонат для літніх. Покинутий будинок недалеко від міста, кредити, державна субсидія, заощадження — ми вклали усе. До кінця року мав бути запуск. Та все змінила аварія.
Тепер усе лежало на моїх плечах. І я був готовий боротись — заради нашої спільної мрії.
У нотаріальній конторі запитали:
— Інших спадкоємців першої черги немає?
— Немає, — впевнено відповів я. — У неї не було своїх дітей, а моїх вона не усиновлювала. Дідусь помер п’ять років тому.
— Батьки?
Я знизав плечима.
— Матір позбавили прав давно, а батько… Оля казала, що він інколи з’являвся у дитинстві. Я його ніколи не бачив.
Я навіть не звернув уваги на цю розмову. Хто міг знайти таку людину через стільки років?
Та одного разу пролунав різкий дзвінок у двері.
— Ми знаємо, що ти вдома! — почувся грубий чоловічий голос. — Відчиняй!
Я завмер. Підійшов до ока. За дверима — двоє. Чоловік і жінка, неохайні, з набряклими обличчями.
— Це квартира моєї доньки! — закричав він. — Мені належить половина!
— Хто ви такі?! — вигукнув я, тремтячими пальцями схопивши перцевий балончик.
— Я — Петро Іванович, батько Олі. А це Марта. Ми прийшли поговорити про спадок.
— Який спадок?! — перехопило дихання.
— Спадок нашої Оленки, — театрально жалібно сказала жінка.
Вони намагались пройти у квартиру. Я заступив двері.
— Ви не маєте права! — скрикнув я.
З ліфта вийшов сусід. Я скористався моментом і замкнув двері. За нею почувся крик, стукіт, лайка. Сусід викликав поліцію. Несподівані родичі пішли. Та через пару днів до нотаріуса надійшла заява — Петро Іванович вимагає свою частку.
— Це несправедливо! — я ледве стримував слЛариса зітхнула глибоко, відчуваючи, що боротьба ще не закінчена, але в її серці вже займався вогонь нової надії.







