Спадщина чужої крові
Оксана повернулася з роботи. Пуста квартира зустріла її глухою тишею, де кожен крок і кожен подих віддавалися луною. Вона не звикала — за останні два місяці самотність стала для неї не просто звичкою, а другою шкірою. Чоловіка не стало. Богдан — її опора, її кохання, її життя — загинув у жахливій аварії. І все, що було збудоване роками, в одну мить розвалилося.
Разом вони прожили сімнадцять років. Щасливих, світлих, справжніх. Після першого невдалого шлюбу Оксани, після болю і втечі від п’яних ударів, саме Богдан став тим, хто повернув їй віру у добро і любов. Він не просто прийняв її з двома дітьми — він подарував їм дім, турботливість і справжнє тепло.
Тоді він мешкав у передмісті Львова, у невеликому будиночку з бабусею — жінкою, яка виховала його замість батьків. Старенька була хворою, ледве пересувалася. А Богдан постійно їздив у відрядження. Він і розмістив оголошення — шукав помічницю для бабусі. На нього відгукнулася Оксана. Втомлена, з дітьми на руках, без даху над головою. Подруга прихистила їх на кілька днів, а далі — як Бог дасть.
— Я не зможу платити багато, — сказав тоді Богдан, дивлячись їй прямо у вічі.
— Мені не важливі гроші. Мені просто потрібна робота і хоча б якийсь дах, — відповіла вона.
І Богдан, подумавши, промовив:
— Поживіте поки у нас. Я через кілька днів виїжджаю, бабусі буде легше, якщо хтось буде поруч.
Так вона залишилася. За три місяці вони вже жили як родина. Любов прийшла не відразу, але коли прийшла — поселилася назавжди. Богдан став батьком для її дітей, справжнім. Минали роки. Діти виросли, роз’їхалися. А Богдан і Оксана — все разом. Нерозлучні.
— Через тиждень п’ятнадцять років, як ти з’явилася в моєму житті, — одного разу сказав Богдан і обійняв її.
— Не нагадуй, — усміхнулася Оксана. — Ти для мене і без штампа чоловік. Найулюбленіший.
— Ну ось і подамо до ЗАГСу. Хай буде все як слід.
Вони розписалися. Не пишно. Без фати та банкету. Просто поставили підписи — і вийшли на вулицю під руку, сміючись. Вони були щасливі. І в них були мрії.
Після смерті бабусі вони з Богданом захопилися ідеєю — створити приватний пансіонат для літніх. Занедбаний будинок недалеко від міста, кредити, державна субсидія, заощадження — вони вклали все. До кінця року мав відбутися запуск. Але все змінила аварія.
Тепер все лежало на плечах Оксани. І вона була готова боротися — заради їхньої спільної мрії.
У нотаріальній конторі запитали:
— Інших спадкоємців першої черги не було?
— Ні, — впевнено сказала вона. — У нього не було власних дітей, а моїх він не усиновлював. Бабуся померла п’ять років тому.
— Батьки?
Оксана знизала плечима.
— Матір позбавили прав давно, а батько… Богдан казав, що той іноді з’являвся у дитинстві. Я його ніколи не бачила.
Вона навіть не звернула уваги на цю розмову. Хто міг знайти цю людину через стільки років?
Але одного разу пролунав різкий дзвінок у двері.
— Ми знаємо, що ти вдома! — почувся грубий чоловічий голос. — Відчиняй!
Оксана завмерла. Підійшла до вічка. За дверима — двоє. Чоловік і жінка, неохайні, з набряклими обличчями.
— Це квартира мого сина! — закричав він. — Мені належить половина!
— Хто ви такі?! — скрикнула Оксана, тремтячими пальцями схопившись за перцевий балончик.
— Я — Іван Степанович, батько Богдана. А це Наталя. Ми прийшли поговорити про спадщину.
— Яку спадщину?! — перехопило дух у Оксани.
— Спадщину нашого Богданчика, — нарочито скорботно промовила жінка.
Вони хотіли пройти в квартиру. Оксана заступила вхід.
— Ви не маєте права! — вигукнула вона.
З ліфта вийшов сусід. Оксана скористалася моментом і захлопнула двері. За нею почулися крики, стукіт, лайка. Сусід викликав поліцію. Несподівані родичі пішли. Але через кілька днів до нотаріуса надійшла заява — Іван Степанович вимагає свою частку.
— Це несправедливо! — Оксана ледве стримувала сльози. — Він ніколи не брав участі у житті сина! Ні дня! Ні копійки! Він кинув його! Я з Богданом все тягнула, будувала, жила…
— Я розумію, — м’яко сказала помічниця нотаріуса. — Але за законом він спадкоємець. Зверніться до юриста. Це єдиний шанс.
І Оксана почала боротьбу.
Збирала документи, шукала свідків, ходила по домівках, розшукувала всіх, хто пам’ятав, яким було дитинство Богдана. Знайшла записи про несплату аліментів. Подруга бабусі згадала, як батько одного разу прийшов п’яний, розбив вікно і вдарив хлопчика. Тоді викликали міліцію — Оксана навіть знайшла архівну довідку. Бабуся збиралася позбавити його прав, почала оформБабуся почала процес позбавлення прав, але не встигла завершити, і тепер Оксані довелося боротися за справедливість самій.
