**Осінь пробачення**
Щоденник Наталії:
— Наталіє В’ячеславівно, навіщо вам це?! Хай Василенко її оперує! — голос медсестри Оксани тремтів від хвилювання. Вона ледве встигала за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у лікарні.
— Оксано, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І швидко зв’яжись з Ігорем — він мені потрібен, — кинула Наталія, не зменшуючи кроку.
У приймальні лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без чобота. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Терміново! — командувала Наталія, і ноші миттєво підхопили двоє санитарів.
— Наталю! Наталко! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Богдан. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вхопив її за плечі. — Іринку збили?
— Богдане, ми робимо все можливе. А тепер — пробач, мені треба працювати.
— Ти?! Ти її оперуватимеш? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше страху, ніж злості. Наталя жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттєво стихли. Вона відчула погляди. Відчула засуд. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперуватиму. Бо я — хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — говоріть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Зрозуміли?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної позначки. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Ірина залишилася живою.
«Кілька днів у реанімації — і буде як новенька», — написала вона Богдану, який сидів під дверима.
— Наталко… Пробач. Я ідіот. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Бодя… Годі. Все минуло. Іди додому. До неї поки все одно не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталя заварила собі дешеву каву, сіла у лікарняній кімнаті на старий диван із булочкою та вперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як увійшла Оксана.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували цю гадюку? Вона ж розбила вам життя…
— Оксано, я — лікар. Пацієнт із кровотечею. А те, що ви кажете… Ми з Богданом самі все зруйнували. Не впевнена, що взагалі справді його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Оксана й міцно обняла Наталю.
Через кілька дніь Ірину виписували. Богдан прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж узяла.
— Наталіє… Пробачте мене. Дякую, що врятували мене… — Ірина ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Все минуло, — тихо сказала Наталія. І передусім — самій собі.
Зміна скінчилася. Додому не хотілося. Там — порожньо й тихо. Наталя пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадувати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогий годинник, папка. Адвокат? Напевно.
— Перепрошую… — Наталя не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— У точку, — усміхнувся він. — А ви, гадаю, — лікар?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, вражена.
— Більш того — хірург. І звуть вас… Наталя?
— Стійте, як?.. Ви екстрасенс?
— Ні, просто вмію читати. У вас бейджик на грудях, — сміявся він. — До речі, я — Олександр.
— Ну тоді з вас не лише кава, а й круасан! — засміялася у відповідь вона.
Вперше за багато років Наталя сміялася по-справжньому. Ніби серце згадало, що таке радість. Осінь за вікном не мала значення. Весна була в ній самій.
