Вона не прийшла… Бо вже не зможе
Він повернувся з відрядження трохи раніше, ніж зазвичай – о шостій годині вечора. У квартирі панувала дивна, тривожна тиша. Жодного звуку. Жодного запаху їжі. Жодного її звичного: «Ти вже вдома? Зараз наготую.» Він обійшов усі кімнати. Заглянув у ванну, у туалет. Плита холодна. Чайник порожній. У холодильнику акуратно розставлені контейнери з їжею – усе свіже, домашнє. Але самої господині не було.
— Де вона бродить? — злісно подумав він і набрав номер. Чути було гудки, але ніхто не піднімав трубку.
— Гаразд, поїм. Потім розберуся. — Він кинув телефон на диван і сів за кухонний стіл.
Пройшла година. Сьома година вечора. Подзвонив знову. Ніхто не відповів. У голові почали крутитись підозри.
— Коханець, мабуть, з’явився? Ось же, сука… Я на заробітках тружуся, гроші додому ношу, а вона тут розкошує на машині, яку я сам купив. Навчав її керувати, дурень! Дітей возила, продукти носили, а тепер, коли діти виросли, мабуть, вирішила розважатися. Ну я їй влаштую…
Він згадав, як лаяв її за кожну подряпину на кузові, як командував, у якому магазині робити покупки, коли стригтися, який колір волосся носити. І жодного разу не дозволив їй працювати – сам наполіг, щоб займалася лише домом і дітьми.
— А невдячна тварюка тепер, мабуть, гуляє. Поб’ю, щоб не сміла, нехай сидить вдома, як належить.
Ліфт загув. Він метнувся до дверей, подивився у вічко – не вона. На вішалці раптом помітив ключі від машини. Значить, вона вдома. Значить, просто пішла кудись пішки? Ще гірше…
— Невже наважилася? Втекла?
Він метушився по квартирі. Перевірив шафу – речі на місці. А дзвінки вона все одно ігнорувала.
— Ось стерво. Дев’ята година вечора, а її все нема.
Він увімкнув телевізор, щоб відволіктися, але, не вслухаючись у сюжет, провалився у тривожний сон.
Прокинувся о пів на дванадцяту. Дружини все ще не було. Серце стиснулося. Розлючений, він знову подзвонив. На тому кінці – жіночий голос.
— Алло, добрий вечір. Я медсестра з приймального відділення хірургії. З ким розмовляю?
Він заревів:
— Яка ще хірургія? Ти зовсім з’їхала з глузду?!
Зв’язок обірвався. Він знову набрав номер. Тепер трубку взяв чоловік.
— Будь ласка, припиніть ображати наших співробітників. Ви можете зараз приїхати до лікарні, у хірургічне відділення?
— Навіщо? Що сталося?
— Вам необхідно підписати документи. Ми зробили все можливе. На жаль… прийміть наші співчуття. У вашої дружини зупинилося серце.
Він занімів.
— Що ви несете? В неї серце? Та в неї його ніколи не було… Вона просто не хоче додому повертатися! Де вона?!
— Ваша дружина померла, — повторили на тому кінці.
І все. Світ зруйнувався.
Пізніше йому пояснили: її викликала медсестра з поліклініки, повідомили результати обстеження. Щось насторожило лікарів. Попросили зайти. Після візиту вона вийшла з поліклініки, але не дійшла до зупинки – закрутилася голова, і вона сіла на лавку. Переконувала себе, що все буде добре. Що чоловік повернеться – а в нього буде і їжа, і випрасувані сорочки. Що вона все приготує. І, звичайно, впорається – адже операція проста, такі роблять часто…
Але не встигла. Не повернулася.
Він залишився у квартирі, де все було зроблено нею – її руками, її турботою. І зрозумів: він не знав, наскільки вона йому була потрібна, доки не стало пізно.
А на столі залишився список: «Купити яблука. Зварити бульйон. Випрати сорочки. Поговорити з чоловіком – може, годі відряджень?»
Але вже не поговорить…
