Двері скрипнули майже одразу, лиш він кнопку дзвінка натиснув. На порозі стояла літня жінка, років так вісімдесят, з ясним, кмітливим поглядом.
— Добрий день, — ввічливо промовив хлопець.
— І вам здоровенькі були, молодче, — відповіла вона. — Та чого ж ви без попередження? Навіть не запитала «хто там», не боїшся, бабуся?
— Я, сину, всього в житті вже налякалася, — усміхнулась старуха. — Тепер сама могла б страшилки розповідати. Заходь, ти з соцзахисту чи звідки?
— Я, бабусю, від компанії, що робить диво-прилади. Підключаєш — і вода з-під крану стає, як із криниці. Чиста, без хімії. Як за старих часів, коли можна було прямо з джерела пити.
— Ого, сам водяник до мене завітав, — здивувалася баба. — Справи добрі. Заходь.
Хлопець демонстративно витер черевики об половик.
— Можна, не роззуватимуся? — спитав він, позираючи на килимок.
— Та годі, що вже там. Донька потім підлогу вимиє, молода ще, не то що я — стара карга.
— Та що ви, ви ж жвава, гарна, щоки рум’яні — хоча б зараз на весілля, — пробурмотів він із фальшивою посмішкою. — А де в вас кухня? Показав би товар…
— Лицемір, — хмикнула бабуся. — У дзеркала я вже давно не дивлюся, тож повірю на слово. Ходімо, покажу.
Коли вони зайшли на кухню, хлопець, оглянувши обстановку, раптом спитав:
— А чого ж ви у відбитті не бачите? Упирь, чи що?
— Ні, ні, — засміялася старуха. — Просто дочка дзеркала високо повісила, а я низька. Не дотягнуся, хоч стрибай.
Він почав встановлювати фільтр, щось підкручував, показував бруду воду до і кришталево чисту після. Бабуся уважно слухала, кивала.
— Куплю, — раптом сказала вона. — Але спершу чай зі мною випий. Самотньо пити не люблю. П’ять хвилин — не більше. Чай у мене гарний, на травах.
Швидко поставила воду кип’ятити, заварила ароматний напій. Кімната наповнилася запахом м’яти й липи.
— Родина в тебе є? — ненароком спитала вона. — Діти?
— Ні, поки що сам.
— І правильно. Рано тобі ще дітей. А чай то як?
— Чудовий, бабусю. Де такий берете?
— А я не беру. Мені його русалки на день народження приносять.
Він засміявся, подумавши, що бабуся жартує. Але незабаром усмішка зникла з його обличчя.
— А скажи, хлопче, навіщо ти по квартирах ходиш? Чистої води заради? Не вірю.
Він раптом сам заговорив, ніби не за своєю волею:
— Та ні, звісно. Фільтри дешеві в магазині купую, а продаю в двадцять разів дорожче. Інше й у воду додаю, щоб смачно було. Люди ведуться, а мені вигідно.
— Ось і все, — спокійно кивнула старуха. — А я ж попереджала: чай у мене чарівний. Хто його вип’є — брехати не може. Русалки, кажеш? Так. Вони й зробили цей настій. За обман твій — будеш покараний.
Хлопець хотів щось сказати, але вже не міг — тіло почало розсипатися у легку пару, яка повільно осіла у мідний таз, підставлений бабою.
— Захотів бути водяним — тепер станеш ним. Наш річковий давно помічника просив. Десять років на річці відпрацюєш, потім подивимось.
Вона взяла таз і вилила воду у раковину.
— Ну що, «чого не відбиваюся, бабусю?». Бо мені вже триста років. А дзеркала дочка повісила вище, щоб люди не лякалися.
Вона засміялася, ніби сама собі.
— Перший був лічильник міняти — тепер блискавки на бурю направляє. Повітря — його стихія. А твоя — вода. Познайомитесь. Наступного дощу.
Старуха пройшла повз дзеркало, в якому нічого не відбилося. Лише тінь ковзнула по підлозі й розчинилася у тиші старої квартири.
