**Осінь прощення**
— Наталію Вікторівно, нащо вам це?! Нехай Коваль її оперує! — голос медсестри Олени тремтів від хвилювання. Вона ледь встигала йти слідом за завідувачкою хірургічного відділення, однією з найкращих у лікарні.
— Оленко, готуйте операційну. Потрібна кров для переливання. І швидко зв’яжись з Іваном — він мені потрібен на операції, — кинула Наталія, не зменшуючи кроку.
На ліжку приймального покою лежала жінка — років тридцяти, вся в чорному, одна нога без черевика. Без свідомості.
— Збили на пішохідному переході. Водій — п’яний, — швидко доповів фельдшер. — Тиск падає, підозра на внутрішню кровотечу.
— До операційної! Негайно! — командувала Наталія, і ноші миттю підхопили двоє санітарів.
— Наталю! Наталко! — почувся ззаду крик. Вона впізнала голос одразу. Олег. Її колишній чоловік. Той самий, що пішов до цієї жінки.
— Це правда? — він вчепився їй у плечі. — Катю збили?
— Олеже, ми робимо все можливе. А тепер — вибач, мені потрібно працювати.
— Ти?! Ти будеш її оперувати? Ні! Я не дозволю! Ти хочеш її вбити?! — у його голосі було більше страху, ніж злості. Наталія жестом покликала медсестру й наказала зробити йому заспокійливе.
Коли вона увійшла до операційної, розмови миттю затихли. Вона відчула погляди. Відчула засуд. Але не здригнулася.
— Так, це та сама жінка. Так, я її оперую. Бо я хірург. Одна з найкращих у місті. Якщо хтось вважає, що не впораюся — скажіть зараз. Якщо ні — працюємо. Рятуємо їй життя. Усе зрозуміло?
Операція тривала три години. Двічі показники пацієнтки опускалися нижче критичної позначки. Але Наталія боролася, як могла. І витягнула. Катя залишилася живою.
«Пару днів у реанімації — і буде як нова», — написала вона Олегу, який сидів під дверима.
— Наталко… Пробач. Я ідіот. Я тобі вдячний, до кінця днів буду вдячний! — він обіймав її руки, плакав, ставав на коліна.
— Олежу… Годі. Усе минуло. Іди додому. До неї все одно поки не можна. Я напишу, якщо щось зміниться.
Наталія заварила собі дешеву каву, сіла в ординаторській на старенький диван із булочкою й уперше за день відчула голод. Лише вона заплющила очі, як у кімнату зайшла Олена.
— Ви — героїня! Я в захваті від вас! Але навіщо? Навіщо рятували ту гадюку? Вона же зруйнувала вам життя…
— Оленко, я лікар. Пацієнтку привезли з кровотечею. А те, що ви говорите… Ми з Олегом самі все знищили. Не певна, що взагалі справді його кохала.
— Та ви просто велика жінка! — прошепотіла Олена й міцно обняла Наталію.
За кілька днів Катю виписували. Олег прийшов із двома букетами — розкішні бордові троянди й ніжні польові квіти.
— Це тобі, Наталко. Я не забув…
— Не варто було. — Але букет вона все ж узяла.
— Наталіє… Пробачте мене. Дякую, що врятували мене… — Катя ледве дивилася в очі жінці, яку зрадила.
— Усе минуло, — тихо сказала Наталія. І перш за все — самій собі.
Зміна закінчилася. Додому не хотілося. Там — порожньо й тихо. Наталія пішла гуляти старим центром. Вона любила це місце. Любила гру: вгадати, хто ким працює. Переможець — частує себе кавою.
На лавці сидів чоловік. Пальто, дорогі годинники, папка. Адвокат? Мабуть.
— Вибачте… — Наталія не помітила, як підійшла. — Ви… випадково не адвокат?
— У точку, — усміхнувся він. — А ви, мабуть, лікарка?
— Ну звідки ви… — вона засміялася, вра— Так, і дуже гарна лікарка, — він подивився на неї тепло, і вперше за довгий час Наталія відчула, що щастя — це не минуле, а майбутнє.
