На околиці невеличкого подільського містечка була стара вулиця, забута часом. Бруківка — в ямах, автобуси — раз на день, сусідів — на пальцях перелічиш. Але останні роки все змінилося: сюда потягнулись містяні, стомлені від кам’яних джунглів. Один за одним купувалися хати — хто лагодив, хто зносив до фундаменту, щоб звести просторий котедж.
Іван і Марічка також вирішили на переїзд. Старусіньку хатину в глибині вулиці дістали недорого, а квартиру у місті залишили доньці. Дім відновили, двір вимостили плиткою, навіть палісадник розбили — як мріяли. Зять привіз із садового розплідника маленьку ялинку. Її посадили біля паркану — так, щоб було видно з вулиці.
Спочатку деревце марніло, наче не хотіло прийматися. Та Марічка з Іваном не здавались — підгодовували, поливали, розмовляли з нею, як з живою. І одного разу ялинка пішла вгору. Не швидко, але впевнено. Першу ж зиму прикрасили іграшками, діти й онуки сфотографувались — і з того часу на кожні Різдво біля ялинки були й вогники, і радість, і родинні світлини.
Через два роки вона стала справді гарною. Зелена, струнка, з м’якими голочками. Влітку навколо зацвіла трава, і подружжя вже мріяло про лавочку, щоб сидіти ввечері в тіні. Та одного ранку Марічка вийшла у двір — і замерла. Ялинки не було. Лише пеньок. А трохи далі, біля смітника — викинуте тіло колись улюбленого деревця.
Шок. Істерика. Розпач. Хто міг зробити таке — влітку, не взимку, не на свята?
Іван, стиснувши кулаки, пішов до сусідки через дорогу — Ганни Дмитрівни. Та давно косилася зі злістю. Дім у неї батьківський, старий, але доглянутий. Сама вона вдова, син навідувався рідко. А нові сусіди — були їй наче кістка в горлі.
— Навіщо ж, Ганно Дмитрівно, так жорстоко? — запитав Іван без злості, але з болем.
— Добре влаштувались! — різко відповіла вона. — Дві машини! Двір як скарб! Оця ваша ялинка мені як ножем по серцю. Онуки галасують, бігають, спокою нема.
— Та ж свято було… Іграшки… Родина… — збентежено пробовкнув він.
— А я що, влітку вікна маю зачиняти, коли ваші скачуть під вікнами?
Він мовчки розвернувся. Удома розповів усе дружині. Марічка довго мовчала, потім витерла сльози й сказала:
— Від заздрощів. Інакше не поясниш.
— Заздрість — отрута. Ми ж такі самі, пенсіонери. Лиш любимо жити гарно. Для себе й для онуків.
Через тиждень зять знову приїхав і привіз дві ялинки — невисокі, але пухнасті, з корінням. Подружжя посадило одну біля хвіртки, а другу Іван узяв і пішов… знову до Ганни Дмитрівни. Хотів помиритися, щоб її серце хоч трішки пом’якшало.
— Не потрібна мені ваша жертва! — прошипіла вона. — Садіть собі, у мене все своє.
Іван уже повертався, коли з-за паркану визирнула сусідка постарша — тітка Ольга, років вісімдесят, через два будинки жила.
— Ялинку даруєш? Візьму, сину. Нехай росте.
— А вам навіщо, Ольго Семенівно? Ви ж самітня…
— То нехай росте. Може, після мене комусь доброму хата дістанеться, а в нього біля воріт ялинка буде — господиню згадають.
У Івана перехопило в горлі. Вони з Марічкою посадили ялинку для тітки Ольги самі, пояснили, як доглядати, пообіцяли стежити. А потім вдома Марічка спекла пиріжків — хотіла знову спробувати полагодити відносини з Ганною Дмитрівною, віднести частування.
Та Іван зупинив:
— Не треба. Скаже, що отруєно. Краще я скажу, що ми камеру встановили. Тепер кожен сантиметр ділянки пишеться.
І справді — відеоспостереження вже працювало. Іван підійшов до сусідки і, без погроз, але рішуче, промовив:
— Камери тепер стоять. Якщо ще хоч щось — до поліції. Це вже вандалізм, стаття є.
Вона нічого не відповіла. Лише очі бігали.
Відтоді ні відра сміття біля паркану, ні злісних підмов за спиною. Спокій повернувся. А ялинка… Нова ялинка росла. А стара — лишилася в пам’яті. Як символ доброти, простоти — і тієї заздрощі, що робить людей справді потворними.
