Мрія на колесах: шлях крізь біль та свободу
Оксана та Василь, мешканці невеличкого містечка на околиці Чернігова, нарешті здійснили свою давню мрію. Роками вони збирали, відмовляли собі у дрібницях і великому, продавали овочі з городу, бралися за додаткову роботу. Їх єднала одна мета: придбати надійний автомобіль та вирушити у подорож, про яку мріяли з дня весілля.
І ось мрія збулася! У гаражі біля потерчатої «Таврії» з’явився блискучий чорний позашляховик. Василь, сяючи від гордості, обходив навколо, обережно торкаючись полірованого кузова, ніби боячись розігнати диво. Оксана сиділа на пасажирському сидінні, заплющивши очі, і уявляла далекі обрії, які вони з чоловіком так довго хотіли побачити.
Маршрут був продуманий до дрібниць ще роки тому. Василь розрахував витрати палива, позначив заправки та кемпінги, розписав кожен день подорожі з урахуванням зупинок. Він узяв на себе всю технічну частину: дорогу, догляд за авто, вибір шляху. Оксана ж склала список кафе та ресторанів, де вони спробують місцеву кухню. Вона вивчила кожну пам’ятку по маршруту: де зфотографуватися, що подивитися, які музеї відвідати. Їхня підготовка була ідеальною, ніби вони готувалися до експедиції всього життя.
Про свою мрію вони не розповідали ні доньці, ні зятеві. Це було їхнє особисте, щире бажання, їхній спільний секрет. Навіщо залучати дітей?
Літній сезон добігав кінця. Залишилося завершити останні справи на городі — і можна вирушати. Того дня вони закрили сезон: вимкнули воду, прибрали інструменти, склали банки з консервацією, яблука та моркву у багажник старенької «Таврії». Двадцять кілометрів до міста пролетіли непомітно. Василь тихо насвистував улюблену мелодію, а Оксана з посмішкою дивилася у вікно, передчутуючи їхню велику пригоду.
Раптом пісня обірвалася. Василь судорожно вхопився за кермо, обличчя його поблідло, і він різко гальмував. Авто занесло, ремінь врізався у груди Оксани. Василь обвис, припавши до керма. Вона завмерла, не в змозі рухнутися, а потім з криком кинулася до нього. Він не дихав. Її пальці тремтіли, серце калатало, розум відмовлявся сприйняти те, що сталося.
Оксана викликала швидку, схопила пляшку води, змочила хустинку, намагаючись привести чоловіка до тями. Але він не реагував. Лікарі, які приїхали за кілька хвилин, підтвердили найгірше: Василь помер. Вони щось пояснювали, говорили про серце, але слова тонули у дзвінкій порожнечі. Приїхала поліція, донька з зятем. Задавали питання, висловлювали співчуття. Донька ридала, а Оксана сиділа на пасажирському сидінні, ніби закостеніла, спостерігаючи, як вивозять тіло її Василя.
Наступні дні минали, як у тумані. Оксана діяла механічно: йшла, куди вели, робила, що казали, кивала, коли треба. Вона не плакала — сльози ніби висохли всередині. Її душа померла разом із чоловіком, залишивши лише порожню оболонку, замкнену в чотирьох стінах квартири.
Так минуло дев’ять днів, сорок, три місяці. Донька Марія приходила, приносила продукти, намагалася розбалакати матір, але та мовчала, відсторонена, ніби привид.
Одного разу Марія несподівано запитала:
— Мам, а чия машина стоїть у нашому гаражі?
— Василь куп… — почала Оксана, але голос їй зрадив.
У цю мить спогади нахлинули: покупка авто, радість Василя, його сміх, їхні плани. Відірвало подих, сльози обпекли очі. Вона розридалася, вперше за місяці, не чуючи запитань доньки: «Тато купив? Коли? Чому не сказали? На які гроші?» Питання сипалися, але Оксана не могла відповісти — вона ридала, усвідомлюючи, що більше ніколи не побачить його посмішки, не почує його голосу, не відчує тепла його рук.
Вона проплакала цілий день і майже всю ніч. Заснула під ранок, а прокинувшись, зрозуміла: треба жити далі. Без нього. Буде важко, майже неможливо, але треба.
З приходом весни Оксана зібралася на город. Можливо, зі звички, а може, щоб зайняти себе, щоб не потонути у порожнечі. У рюкзаку Василя — вона не торкалася його з того дня — вона знайшома знайому папку. Чорну, потерту, з їхньою мрією всередині.
Відкрила. Серце закалатало, ніби хотіло вирватися з грудей, а потім стиснулося у грудочку. «Яка тепер мрія? Немає мрії!» — з болем подумала вона, закриваючи папку. Хотіла сховати подалі, але замість цього поклала у сумку.
До городу діставалася електричкою. Зять обіцяв возити на їхньому позашляховику, але справи його закрутили, і Оксана не ображалася. Розуміла: у молодих своє життя. А машина? Нехай буде у них. Їй вона вже не потрібна.
Ввечері, сидячи в тиші дачного будиночка, вона згадала про папку. Дістала, відкрила — і зараз жеОксана глибоко зітхнула, запустила двигун і вирушила у дорогу, відчуваючи, як вітер змиває останні сльози та наповнює її серце вірою, що Василь тепер завжди поряд — у кожному кілометрі їхньої спільної мрії.
