Тепло чужих душ: історія в сільській хаті
Остап поставив важкі відро з водою на лаву в сінях у баби Гафії і вже збирався йти, але старушка міцно вхопила його за рукав, мовчазно вказуючи в бік хати. Він слухняно увійшов слідом і сів на широку лавку біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Гафія, не промовивши ні слова, дістала з печі чавунок, кинула погляд на старі годинники на стіні, ніби натякаючи, що пора обідати, і налила в глибоку миску ароматного борщу з квашеною капустою. До нього додала шматок сала, цибулину й ломтик житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумавши, поставила на стіл пляшку самогону. Її сутула спина, обв’язана вовняною хусткою, здавалася крихкою, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Остап, знизивши голос, заговорив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — звільніть. Заклявся я, бабо Гафіє, більше й краплі в рот не брати. Ікону цілував, батюшці пообіцяв. Після того разу, як напився та Марію приревнувай, у клубі такий скандал учинив — сам не тямлю, як за ґрати не потрапив. За поламані стільці довелося викласти кругленьку суму. Мати сказала, що спина болить, от я й приніс води. Зараз поїм, дров наношу, а там, може, ще якусь роботу знайдеш. Мама, як побачить, що я до телевізора приліг, одразу мені справу видумує, ніби з пальця висмоктує.
Остап засміявся, але відразу ж поперхнувся борщем. Гафія, не запізнившись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, ніби цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ із салом та цибулею, а потім, хитренько примружившись, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш? Спина випростовується чи дугою лежиш?
Гафія подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мелькнула усмішка, і махнула рукою, ніби відмахуючись від питання.
— А я ось дивлюся, ти в молодості красунею була! — продовжував Остап, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коси густі, брови — як дві веселки над чолом, а очі — немов зорі вночі. Моя Марія теж красуня невичерпна! Давай я тобі її якості перерахую, а ти пальці загинай. Тільки, мабуть, пальців не вистачить: гарна, статна, скромна, добра, працьовита, охайна, бережлива, співає, як соловейко, танцює — на заглядіння, не жадібна, заміж не була, не п’є, не палить, по чужих подвір’ях не швендяє. Ну що, бабусечко, пальці скінчилися?
Остап помітив, як Гафіїні очі засяяли сміхом. Її груди затряслися, але голосу не було — лише тепло в погляді.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не за віком! — здивувався він. — Марію-то знаєш?
Гафія розвела руками й знизала плечима, наче казала: «Хто вас розбере, хороші ви чи ні».
— Звичайно, ми не такі, як ви були, — продовжував Остап. — Ви батьків слухалися, боялися перечити. А ми? Трохи не по-нашому — рот до вух і вперед, у саме пекло. У нас на все своя думка. Батько мій, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мати взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружився, з батьками живу. Але хочу весілля зіграти, дітей купу народити. Марія в мене — ой, яка! Я ж ветлікар, науково кажучи: вона здорова, народить скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Остап добре поїв, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Гафії в хаті було чисто, як у музеї. Особливо впадала в око величезне ліжко з пуховою периною, горами подушок і мереживним покривалом. Остап мрійливо простягнув:
— Ось би мені таке ліжко на першу шлюбну ніч! Хоча, може, і не треба — на такій перині зваришся, як яйце, й про всі справи забудеш.
Він засміявся й додав:
— Марія незабаром навчання закінчить, вернеться в село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як чудово: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мама інколи батька худобою називає. Та що там, ми всі часом не кращі за скотину. Чула, як Тарас мотоцикл у Григорія вкрав і у ставку втопив? Ну не скотина? А Петро на сіннику палив, ледь хату не спалив. Тож молодець!
А найпідліший — це Дмитро. Зустрічався з Оленою, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Олена мало з розуму не зійшла, думали, руки на себе накладе. А вчора йде, усміхається, живіт вперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Я от думаю: як цей Дмитро повз її дім ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Марію ніколи не покину! Дивлюся на неї — і хочеться так обняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали єдиним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ні-ні. Це весілля, як межа, і тяОстап дивився на стару і зрозумів, що справжня родина – це не лише кров, а й ті, хто гріє твою душу теплом.
