Легка вага
З першого погляду ніхто не міг здогадатися, що з Дмитром щось не так. Високий, стрункий, з вивіреною точністю у кожному русі, він виглядав як людина, у якої життя під контролем. Одяг — завжди бездоганний: темний плащ, випрасовані сорочки, чоботи, вичищені до дзеркального блиску. Кожен ранок починався однаково: кава з невеличкої кав’ярні у центрі Львова, легкий кивок баристі, яка знала його замовлення напам’ять, потін пробіжка вздовж Південного Бугу, де він зустрічав того самого діда у потертій кепці, що біг свою дистанцію неспішно. Далі — робота в проектному бюро, де він кресляв плани будівель з такою акуратністю, ніби намагався звести для себе міцну фортецю — без тріщин, без слабких місць. Усе було ідеально. Крім одного.
Уранці груди стискало, ніби хтось поклав на них холодний гранітний валун. Не біль — лише вага, що заважала зробити повний вдих. Не фізична, а якась глибинна, мов повітря наситилося свинцем, а в ньому розчинявся безіменний тривожний присмак. Світ навколо був колишнім: ті ж вулиці, ті ж обличчя, той саміт ритм. Але в цій звичайності ховалося щось зловісне, мов кожен день повторювався не за власним вибором, а за якоюсь невблаганною примусою. Дмитро звик мовчати про це. «Просто втомився», — казав він собі, уникаючи власного погляду у дзеркалі. Або ж, у крайньому разі, звинувачував погоду. Це було простіше, ніж копатися у правді. У чому саме — він не знав. Або боявся дізнатися.
На роботі його поважали. Він ніколи не проґавлював дедлайни, завжди здавав креслення вчасно, ідеально вивірені. Якщо замовнику щось не подобалося, Дмитро мовчки переробляв, не виявляючи ні досади, ні образу. Не сперечався. Не заперечував. Просто стирав і починав наново, з тією ж холодною точністю. Мовчання було його щитов. Мовчання означало контроль. Ще в дитинстві він вивчив це правило. Занадто швидко. Коли за гучні слова слідували важкі кроки батька й мертва тиша за дверима маминої кімнати. Коли він навчився кашляти беззвучно, аби не привертати уваги. Ця звичка — зникати, не залишаючи слідів, — в’їлася в нього, як запах старого дому. Майже назавжди.
Одного вечора, повертаючись додому по дощових вуліцях, він помітив стару біля сусідських дверей. Вона стояла, згорбившись, марно намагаючись вставити ключа у замок. Її пальці тремтіли, ніби слухалися не її, а якогось внутрішнього безладдя. Дмитро впізнав її — Ганна Василівна, самотня пенсіонерка з першого поверху. Останні місяці її ніхто не бачив: ні у дворі, ні на сходах. Мов вона стала тінню, частиною старих стін. Він підійшов, тихо запропонував допомогти. Вона мовчки простягнула ключі, її погляд був порожнім, але в цій порожнечі мигнула дитяча вразливість, як у дитини, заскоченої зненацька. Дмитро відчув, як щось всередині нього здригнулося. Її мовчання кричало голосніше за будь-які слова.
У її хаті пахло ліками й зів’ялими квітами, повітря було густим, ніби в кімнаті, де час зупинився. Він допоміг їй дійти до старого крісла, обережно притримуючи за лікоть, і вже збирався піти, коли вона раптом прошепотіла, дивлячись у підлогу:
— А в вас удома світло увечері горить?
Питання було дивним, майже незручним, але воно різануло, як ніж. Дмитро не відповів. Не зміг. Він пішов, але наступного ранку, стоячи перед дзеркалом, вперше помітив свої очі. Не втомлені, не сумні — порожні. Ніби в них не лишилося нічого, крім відбиття.
Він поїхав на роботу, але на півдорозі звернув. Сів у трамвай і їхав без мети, дивлячись, як за вікном миготіли сірВін вийшов на зупинці біля старого парку, де колись гуляв з мамою, і раптом зрозумів, що вперше за багато років відчуває, як легкий вітер доторкається до його обличчя.
