Тепло чужої душі: історія в сільській хаті
Максим поставив важкі відра з водою на лавку у сінях у баби Галини й уже збирався йти, але стара міцно взяла його за рукав, мовчки показуючи на хату. Він слухняно зайшов слідом і сів на широку лаву біля дверей, чекаючи, що вона скаже.
Галина, не промовивши ні слова, дістала з печі чугунок, глянула на старі годинники на стіні, ніби натякаючи, що час обіду, і налила у глибоку миску наваристих борщу з кислої капусти. Додала шматок сала, цибулю й скибку житнього хліба з хрусткою скоринкою. Подумавши, поставила на стіл пляшку самогону. Її сутула спина, обмотана вовняною хусткою, здавалася крихкою, але у валянках вона рухалася впевнено, незважаючи на спеку в хаті.
Максим, знизивши голос, заговорив:
— Борщ я, звісно, з’їм із задоволенням, а от пити — звільніть. Поклявся я, бабо Галино, більше ні краплі до рота не брати. Ікону цілував, батюшці обіцяв. Після того разу, як напився та Наталку приревнував, у клубі такий гармідер влаштував — сам не знаю, як не потрапив за ґрати. За зламані стільці довелося викласти кругленьку суму. Мама сказала, у тебе спину болить, ось я й прийшов води принести. Зараз поїм, дров наношу, а там, може, ще яку роботу знайдеш. Як мама побачить, що я до телевізора приліп, одразу мені справу видумує, начебто з пальця висмоктує.
Максим засміявся, але відразу ж поперхнувся борщем. Галина, не збентежившись, почала бити його по спині своїми маленькими кулачками, немов цвяхи в дошку забиваючи. Хлопець, відкашлявшись, продовжив уплітати борщ з салом і цибулею, потім, хитренько прищулившись, запитав:
— Бабусю, а як ти спиш? Спина випрямляється чи дугою лежиш?
Галина подивилася на нього своїми ясними, блакитними очима, в яких мигнула усмішка, й махнула рукою, немов відмахуючись від запитання.
— А я дивлюся, у молодості ти була красунею! — продовжував Максим, киваючи на стару фотографію на стіні. — Коса густа, брови — як дві веселки над чолом, а очі — ніби зорі вночі. Моя Наталка те ж красеня! Давай я тобі її якості перерахую, а ти пальці загинай. Тільки, боюсь, пальців не вистачить: гарна, струнка, скромна, добра, роботяща, охайна, економна, співає, як соловейко, танцює — аж очі вилазять, не жадібна, заміж не була, не п’є, не палить, по чужих подвір’ях не блукає. Ну як, бабусю, пальці скінчилися?
Максим помітив, як очі Галини засяяли сміхом. Її груди затряслися, але голосу не було — лише тепло в очах.
— Які ж у тебе очі, бабусю, ясні, живі, не за віком! — здивувався він. — Наталку-то знаєш?
Галина розвела руками й знизала плечима, немов кажучи: «Хто вас зрозуміє, добрі ви чи ні».
— Звісно, ми не такі, як ви були, — продовжував Максим. — Ви батьків слухали, боялися перечити. А ми? Трохи щось не по-нашому — рот до вух і вперед, у саму пекельну спеку. У нас на все своя думка. Мій тато, перш ніж щось зробити, завжди зі мною радиться. А мама взагалі мене за головного вважає. Брати по містах роз’їхалися, я молодший, поки не одружуся, з батьками живу. Але хочу весілля зіграти, дітей купу народити. Наталка в мене — оце так! Я ж ветеринар, науково кажу: вона здорова, народить скільки захоче. Ну що, пальців точно не вистачило?
Максим наївся досхочу, від печного жару його розслабило. Попри біль у спині, у Галини в хаті було чисто, як у музеї. Особливо кидалася в очі величезна ліжко з пуховою периною, горами подушок і мереживним підзором. Максим мрійливо простягнув:
— Ось би мені таку ліжко на весільну ніч! Хоча, може, й не треба — на такій перині заваришся, як яйце, і про всі справи забудеш.
Він засміявся й додав:
— Наталка скоро навчання закінчить, повернеться в село, і загуляємо весілля. Вона на фельдшера вчиться. Уяви, як класно: я худобу лікую, вона — людей. Хоча мама іноді тата худобою кличе. Та й що там, ми всі часом не кращі за худобу. Чула, як Вовчанка мотоцикл у Юрка вкрав та в ставку втопив? Ну не худоба? А Петро на сіннику палив, ледь хату не спалив. Тож молодець!
А найпідліший — це Олесь. Зустрічався з Іринкою, обдурив її, вона завагітніла, а він із міста наречену привіз. Іринка ледь не збожеволіла, думали, накладе на себе руки. А вчора йде, усміхається, живіт наперед, каже, хлопчик буде, Бог на щастя дав. Я от думаю: як цей Олесь повз її хату ходитиме, знаючи, що там його син росте? А я Наталку ніколи не кину! Дивлюся на неї — і хочеться так обійняти, щоб вона в моїх руках розчинилася, щоб ми стали одним цілим. Але вона дівчина сувора, до весілля — ні-ні. Це весілля, як кордон, і тягти її через нього я не буду. Фельдшера зВилізла тоді баба Галина з лави, підвела його до порога, мовчки погладила по голові, немов благословляючи на щасливу дорогу, а сонце за вікном розгоралося, як золота квітка, і в його серці заспівало щось тепле, немов весняний дощик по старій блясі.
