Шрами та дружба: історія непереможної душі
Ми з Олесею сидимо на її балконі на 15-му поверсі новобудови у передмісті Харкова. Вона з батьком та бабусею переїхали сюди чотири роки тому. Її тато — юрист у будівельній компанії, що зводила цей будинок. Квартиру вибрали з просторим балконом спеціально для Олесі — щоб вона могла втілювати свою пристрасть. Батько міг собі це дозволити. Балкон утеплений: тепла підлога, батареї, стіни облицьовані рельєфною плиткою, приємною на дотик. Олеся живе кімнатними рослинами й акваріумними рибками. У квартирі п’ять акваріумів — по одному у кожній кімнаті й тут, на балконі.
Цей акваріум — кутовий, з м’якою підсвіткою та складною системою фільтрації, яку я не розумію, а Олеся може розповідати годинами. Усередині — керамічний замок з арками й вежами. Риби випливають із його вікон, наче вартові підводного королівства. Чотири яскраво-оранжеві рибки, назви яких я постійно забуваю, та одна незвичайна — сом, якого Олеся називає птеригопліхтом. Він — санітар акваріуму, прибиральник.
Олеся знає про своїх рибок усе. Вона активна на форумах акваріумістів, пише статті для тематичних сайтів, її там поважають. З такою ж пристрастю вона захоплюється рослинами. Після переїзду у нову квартиру її кімнати перетворилися на квітучі джунглі. На балконі виться плющ, висять кашпо з фіалками, стоять горщики з мініатюрними ялинками та бонсай.
Ми сидимо в цьому зеленому оазі, дивимось через величезне вікно на річку Лопань, дахи будинків і парк у далині. Праворуч внизу гудить траса, що веде до Чугуєва та Змієва. Олеся розповідає про поїздку з батьком за ягодами. Вони забралися в таку глушину, куди пробився лише їхній позашляховик. Набрали повні кошики, потім три дні з бабусею варили варення.
— Шкода, тато тепер майже не буває вдома. Працює навіть у вихідні. Погода чудова, а скоро почнуть дощити, і нікуди не виберемось. Наталко, давай ще раз спробуємо сфоткатися? — Олеся дивиться на мене з бентегою.
Я зітхаю. Ми йдемо до її кімнати — такої ж зеленої та затишної, як балкон. Олеся сідає перед саморобним білим фоном. Я роблю кілька знімків, потім намагаємось їх обробити на ноутбуці. Їй потрібні фото для документів, але завдання здається неможливим.
Фото не виходять. Чи я поганий фотограф, чи справа в іншому.
— Олесю, годі комплексувати. Унизу фотостудія, зараз збігаю, домовлюсь.
Олеся неохоче погоджується. Вона забирається у крісло на балконі, кутається в плед і відвертається до вікна.
Я беру ключі від квартири й біжу вниз. Фотограф — молодий хлопець, нудьгує біля стійки. Поясняю, що потрібні фото на документи, але зніматимемося вдома, на 15-му поверсі.
— Це коштуватиме…
— Нам байдуже, скільки. Фото потрібні сьогодні, терміново.
Піднімаємось. Хлопець завмирає перед акваріумом на балконі, захоплено розглядаючи рибок. Я м’ячусь.
— Розумієте… Постарайтеся не акцентувати… У дівчини обличчя сильно постраждало, тому вона не прийшла до студії. Будь ласка.
— Та без проблем. Клієнт платить, інше — не моя справа.
Я кличу Олесю. Вона виходить, закутана в плед, наче в кокон, мовчки сідає перед фоном. Фотограф налаштовує камеру, з цікавістю поглядає на неї.
— Готово. Знімайте плед.
Олеся повільно відкидає тканину, випрямляється. Обличчя фотографа блідне, у очах блимає шок.
— Трясця… — виривається в нього.
— Знімайте, — глухо каже Олеся.
Він швидко клацає затвором, і я проводжаю його до дверей.
— Сестра?
— Ні, найкраща подруга. Вона неймовірна, сильна…
— Вірю. Але наступного разу попереджай заздалегідь.
— Я попереджала…
— Так, але коли побачив… Скільки вона така?
— Двадцять два роки.
— Жах… Бідолаха.
Я простягаю гроші. Він махає рукою:
— За годину приходь, фото будуть.
Повертаюсь до Олесі. Вона знову на балконі, у плеВона плаче, а я тримаю її за руку, і ця мовчанлива присутність — найкращий доказ того, що ми разом пройдемо через все.
