Жінка, якої не було
Ніхто не помічав Оксану. Ані в автобусі, ані в аптеці, ані навіть у своєму під’їзді, де вона жила більше двадцяти років. Люди проходили повз, не зупиняючи погляду, наче вона була частиною стіни: облуплена плита, поштова скринька без замка, скрипучі сходи. Їй було п’ятдесят дев’ять, і з кожним роком вона відчувала, як розчиняється. Наче стара фотографія, яку надто довго тримали на сонці — спочатку бліднуть обриси, а потім зникає все.
На касі продавщиця простягала решту, не піднімаючи очей, ніби боялася побачити в ній щось забуте, неприємне. Сусідка з п’ятого поверху кидала сухе «добрий день», дивлячись крізь неї, наче віталася з порожнечею. Навіть син дзвонив щораз рідше. «Мамо, завал, перетелефоную». Цей завал тривав уже четверту весну, і Оксана давно перестала чекати.
Кожного ранку вона вдягала чисту блузку, зав’язувала охайну хустинку та виходила на вулицю. Наче в неї була мета. Наче хтось чекав. Але ніхто не чекав. Це був її єдиний спосіб втримати себе — хоч і непомітно. Прогулянка алеєю, лавка у сквері, чашка дешевої кави з автомата — все це не було ні відпочинком, ні розвагою. Це був жест опору. Тихий крик: «Я ще є».
Оксана дивилася на інших. На тих, хто сміється, сперечається, кричить у телефон, на тих, хто живе. І відчувала між собою та ними невидиму, але щільну стіну. Жоден погляд не затримувався на ній. Наче вона — не людина, а реклама на стовпі, яку давно ніхто не читає.
Одного разу вона купила вітровку. Жовту. Яскраву до нахабства. Таку, повз яку неможливо пройти. «Хай хтось хоча б обернеться», — подумала вона. Але ніхто не обернувся. Навіть касир, пробиваючи покупку, не підняв очей. Вітровка залишилася просто тканиною. А Оксана — все так само прозорою.
Того вечора у під’їзді хтось кричав. Оксана визирнула. На сходах, у тіні між поверхами, сиділа дівчинка. Років вісьми. Очі в сльозах, щоки мокрі, губи тремтять, поруч валявся зламаний самокат і розкиданий рюкзак — зошити випали, деякі переляпані.
— Що трапилося? — запитала Оксана. Голос її прозвучав раптово твердо, з жорсткою теплотою, без змилювання й жалю.
— Він сказав, що я дурна… і поїхав, — прошепотіла дівчинка, не піднімаючи очей.
Оксана сіла поруч, обережно поправила зламану ручку самоката й подивилася на дівчинку уважно, по-справжньому.
— А я тобі скажу — ти не дурна. Просто ти ще маленька. А ось він — дурний. І, мабуть, боягуз. Бо ображати — це для слабких. А пояснювати — складно.
Дівчинка схлипнула. Кивнула. І раптом Оксана відчула — її чують. По-справжньому. Разом вони зібрали зошити, поклали в рюкзак, розгладили обкладинки. Самокат вона склеїла старою ізолентою, знайшовши її у коморі. Тримався погано, але дівчинка усміхнулася, ніби він став майже новим.
— Ти добра, — раптом сказала дівчинка. — А як тебе звати?
— Оксана.
— А мене — Софійка. Давай ти будеш моєю подругою? У мене зовсім немає подруг.
— Давай, — сказала Оксана. У цьому слові було щось, чого вона давно не чула від самої себе. Тепло. Тиша всередині відступила.
Наступного дня вони йшли разом тією самою алеєю. Оксана — у своїй жовтій вітровці, Софійка — з розплетеною косичкою і малюнком, який стискала в руці.
— Це ти, — сказала дівчинка. — Я тебе намалювала.
На аркуші була жінка. У яскравій куртці. З величезними крилами. Вони ледві вміщалися на папері, йшли за край, ніби ось-ось піднімуть у небо.
Інколи, щоб знову стати живою, не потрібно визнання вулиці. Ні натовпу, ні овацій. Інколи треба просто — бути потрібною. Хоч одній. Хоч одній заплаканій дівчинці на брудних сходах, у якої розсипалися зошити й зламався самокат. Бо саме в цю мить ти — не фон. Не тінь. Не прозора пляма в натовпі.
Ти — світло. І опора. Ти — чиїсь крила. І чиєсь «залишся».
