Троє днів після похорону Оксана дістала стару коробку. Вона стояла у коморі за мішком з ялинковими іграшками, вкрита пилом, ніби сама доля сховала її там на потім. На потім, коли біль уже не ріже кожну клітину тіла, а лише ніє під ребрами. Або ж навпаки — коли стає неможливо більше мовчати, удавати, що нічого не сталось. Ніби саме цього вечора, на вимитій до тиші кухні, минуле постукало у двері самотужки й вимагало бути відкритим.
Ярослав сидів за столом, не рухаючись. Перед ним стояла глиняна чашка з холодною кавою, він тримав її обома руками, ніби в ній було щось важливе. Не дивився на матір. Але коли вона простягнула коробку, взяв. Тихо. Обережно. Неначе в ній лежало не папірце — а скло.
Всередині — десятки листів. Він одразу впізнав почерк. Свій. Дитячий. Той, що залишав на шпалерах та зошитах у першому класі. Листи собі в майбутнє. Колись йому було шість, потім вісім, дванадцять — і щороку він писав сам собі. Ніби папір міг зберегти те, що не витримувало серце. Ніби він міг бути ближчим, ніж батько, якого завжди не було поруч. Наче той лист чув. Розумів.
Він розгорнув перший. Малюнок: він і батько на березі річки. Вудки. Сонечко в кутку. Криво, неохайно, але по-дитячому щиро. “Тато обіцяв увесь літо возити мене на рибалку. Дуже чекаю. Він сказав, що якщо я перестану плакати вночі, то ми обов’язково поїдемо.” Унизу — корявеньке серденько. Благання, вплетене в чорнильний рядок.
Ярослав повільно поклав листа на стіл. Пальці тремтіли. Мати стояла біля стіни, притиснувшись до неї, ніби до рятунку. Не підходила, не говорила. Лише дивилась, наче боялася розбити крихткість цієї миті.
— Він так і не приїхав тоді, — тихо промовив Ярослав. — Відрядження. Знову. А потім ми перестали запитувати. Просто одного дня зрозуміли — чекати нема на що.
Мати нічого не відповіла. За вікном моросив дощик, і тьмяне світло ліхтаря робило кімнату ще сірішою. Все тут ніби пожовкло після його смерті — стіни, повітря, навіть запах книжок на полицях. Навіть годинник на стіні цокав тихіше, ніби не хотів турбувати жалобу.
Наступний лист був коротким: “Мені дванадцять. Я більше не пишу татові. Безглуздо.” Ярослав читав повільно, вдивляючись у кожну літеру, ніби сподівався, що дитяча рука передумає. Але букви були рівними. Впевненими. Ніж ножа. Це був не просто лист. Це була мить, коли надія загинула. Без крику. Просто зникла.
— Я його ненавидів, — прошепотів він. — Розумієш, мамо? Не за те, що пішов. А за те, що наче був, але його ніколи не було. За порожні обіцянки. За всі ті “Тато затримався”, які ти повторювала, коли я вже знав — не прийде. Не дзенькне ключами, не покличе. Ніколи.
Мати сіла на стілець. У її руках був аркуш. Без конверта. Товстий папір, зігнутий куточок. Почерк — дорослий, чужий, але такий знайомий. Ярослав дивився на неї, ніби бачив уперше.
— Він написав тобі. Перед смертю, — сказала вона. Голос здригнувся.
Він узяв листа. Всередині — лише один рядок:
“Ти був моїм страхом і моєю надією. Пробач, що не був поруч.”
Ярослав перечитав. Потім ще раз. І ще. Ніби з кожною спробою зрозуміння стане глибшим. Але зрозуміння не було. Лише біль. І тиша. У ній дзвеніли не слова, а порожнеча між ними.
Ця тиша не була пустою. Вона пульсувала. У ній тремтіли не лише образи, а й те, що вони ніколи не сказали один одному. Вона була повною — наполегливо, безжально. Минуле не повернеш. Але, можливо, можна нести його інакше.
Він склав листи назад. Акуратно. Повільно. Ніби складав не папір — себе. І останній лист поклав зверху. Пізній. Але, можливо, не даремний.
— Мамо… — він подивився на неї, в очі, у минуле. — Поїдемо на ту річку. Де він обіцяв. Візьмемо вудки. Просто посидимо. Не для нього. Для нас.
Вона кивнула. Повільно. Обережно. Ніби погоджувалася не лише на подорож. А на спробу. Хоч крихітну. Але спробу бути поряд. Хоч раз — по-справжньому.
І цього разу — без “обіцяю”. Лише дорога. Лише вода. І, можливо, трішки тиші, в якій уже можна дихати.
