Коли Оксана Степанівна ступила на рідну землю села через двадцять років, першим, кого вона побачила, був старий Дмитро — колись поштар, а тепер просто дід із затуманеним поглядом. Він сидів біля напівзруйнованого магазину на тій самій лавці, де колись кипіло життя: чоловіки сперечалися за пляшкою, хлопці ганяли м’яча, а жінки приносили плітки замість новин. На його колінах лежав целофановий пакет із відірваною ручкою — хліб, банка з солоними помідорами й потерта газета. Дмитро лускав насіння й плював лушпиння під ноги, прижмурюючись до тьмяного весняного сонця, ніби дивувався, що воно ще світить у цьому закинутому куточку, про який давно забули всі — навіть Бог.
Він подивився на Оксану уважно. Не здивовано, не радісно — ніби крізь неї, у ті дні, коли вона їхала, молода й розлючена.
— Оксано?.. — пробурмотів він. — Значить, жива?
— А ти думав, ні? — слабко посміхнулася вона.
— Та ми тут вже вирішили: або у Львові десь, або заміж за поляка пішла, або, прости Господи, під землю…
Вона не відповіла. Лише кивнула. Так, жива. Але вже не та.
Позаду неї стояв той самий дім. Кривий, сірий, із потрісканими стінами, зіпсованою верандою, сходами, де колись мати зустрічала її з роботи, а потім — просто мовчала. Дім виглядав меншим, ніж у спогадах. Втомленим. Згорбленим. Як дід, якого забули відвідати. Він ніби чекав — не прощення, не повернення — а кінця. Тихого, непомітного, як і все його існування останні роки.
Того дня Оксана обійшла його кругом. Жодного кроку всередину. Жодного дотику. Дивилася, як на загоєну, але сверблячу рану. Усе всередині було напружено, як нитка, готова розірватися. Варто було їй повернути дверну ручку — і все, що втримувалося в ній, могло розсипатися.
Поїхала вона у дев’ятнадцять. Після того, як мати померла, а батько почав пити так, що вранці не пам’ятав, хто вона. Називав чужими іменами. Говорив із нею, ніби вона — не донька, а привид із старих снів. Дім став нестерпним. Як пальто на кілька розмірів менше — і викинути шкода, і носити неможливо. Сварки були щоденними. Через дрібниці, через мовчання, через кожну дрібницю. Вона кричала, він кидав чашки об стіну. Останнє, що він їй сказав: «Ти мені не потрібна. Зникни». І вона зникла. Пішла у місто. Потім — далі. Спочатку на околицю, потім у Київ, потім просто — подалі від минулого.
Працювала де могла: офіціанткою, продавчинею, набирала тексти, мила сходи, жила у кімнатах із чужими запахами. Шила, писала вірші — доки слова перестали її рятувати. Життя йшло, як вода старою трубВона закрила двері дому останній раз, і вперше за довгі роки відчула, як на душі стало легше.
