У суботній день Оксана вирішила поїхати до батьківського дому. Минуло лише три місяці з дня смерті матері, і весь цей час вона не могла зібратися розібрати речі. Будинок стояв пусткою, без нагляду. Сусіди — переважно літні люди, хто вже виїхав до дітей, хто здав оселі орендарям. Поруч колись жили Шевченки, з дітьми яких Оксана грала в дитинстві, але тепер і той дім займали якісь чужі люди, тому попросити приглянути було нікого.
Чоловік зранку пішов на рибалку, а підліткова донька в навушниках відмахнулася від пропозиції провести день разом. Оксана вирішила: годі відкладати. Поїду, подивлюся, може, почну розбирати, а потім завітаю до Соломії — подруга давно запрошувала на чай. Вона замовила таксі, стояла біля під’їзду та згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, з її особливим світлом і запахами. З кожною хвилиною, коли авто наближалося до будинку, тривога стискала серце — їй так болісно бракувало батьків.
За кілька кварталів до дому Оксана вийшла, вирішивши пройтися пішки. Чим ближче підходила, тим сильніше охоплював дивний неспокій. Біля калітки зупинилася наче вкопана.
— Що за… — прошепотіла вона.
Віконце в будинку було відчинене, фіранки розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що все закрила наглухо. Замок — зламаний. Всередині явно хтось був. Або, що гірше, хтось досі перебував там.
Подзвонила чоловікові — абонент не доступний. Оглянулася — на вулиці ні душі. Гарний осінній вихідний, усі роз’їхалися. Оксана подумала, чи не викликати дільничного, але раптом її пройняла жахлива думка.
— А раптом… це Віктор?
Він і справді останнім часом поводився дивно. То був відстороненим, то раптом веселим, наче на контрасті. Може, «рибалка» — прикриття, а сам він тут, з коханкою? Ця думка обпекла її так, що перехопило подих. Вона не хотіла вірити, не могла уявити його в такій ролі. Але тепер ігнорувати підозу вже не виходило.
Хвилин десять Оксана стояла, вдивляючись у вікна. Раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, наче хтось насолоджувався життям… у її рідному домі! Усе всередині стиснулося.
І раптом — плеснули двері. З будинку вийшла струнка дівчина у короткому халатику, з рушником у руках. Прямувала до прибудови з лазнею.
— Коханий, ну йди зі мною! Самотньо мені! — покликала вона всередину.
Оксана похолола. Молода, гарна… Звісно, він міняє її на таку! Тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, вона рішуче підійшла до калітки. Швидко оглянула двір, знайшла палицю й підперла нею двері лазні, щоб та «гостя» не заважала. Потім на ґанку помітила старий батьківський ремінь — товстий, з масивною пряжкою. «Саме те», — подумала.
Увірвавшися в будинок, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані в вітальні — спав чоловік.
— Ах ти негіднику! У тебе ж доросла донька, а ти! — скрикнула вона й замахнулася ременем.
— А-а-а! Ти що робиш?! Окс… та ж це я, Андрій!
Оксана зупинилася. Це був не Віктор. Це був Андрій — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як потрапив?
— Та годі тобі! Двері були, як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, будинок таки пустий, от і… вирішив з дівчиною трохи пожити.
— З дівчиною?! — Оксана зблідла. — І це нормально?! Це не готель!
— Та чого ти, Оксан, ну сидіть собі, чай пийте, а ми тут трохи поживемо.
— Ні! Зараз же збирайтеся! І новий замок поставиш. Сам! — спалахнула вона.
— Марічка… — простогнав Андрій. — Де ж вона?
— У лазні. Зачинила. Щоб не заважала. Наступного разу знатиме, куди лізти!
Марійка незабаром вирвалася й увірвалася в будинок, розлючена й червона від люті.
— Це мій будинок, Андрію, скажи їй! Я вже перевела тобі гроші на меблі!
— Твій? — усміхнулася Оксана. — Будинок у власності моєї матері, а ти, голубко, просто потрапила на гачок хитрому племіннику.
Марійка в лютості закричала:
— Повертай гроші, шахраю! Я заяву на тебе напишу!
— І ти туди ж… — пробурмотів Андрій.
Коли все затихло, Оксана поїхала до подруги й розповіла їй усе — від страху до лазні й ременя. Соломія сміялася до сліз.
— Оксано, ти героїня! Я б точно поліцію викликала. А ти — сама все вирішила.
— Головне, що це не Віктор, — з полегшення зітхнула Оксана. — Але замок мінятиму. І двері. Металеві!
— За сміливих жінок! — підняла келих Соломія.
— За нас! — відповіла Оксана, посміхаючись.
**Життєвий урок:** Іноді наші найгірші підозри виявляються помилковими, але сміливість завжди допомагає знайти правильний шлях.
