На третій день після похорону Марійка дістала стару коробку. Вона стояла у комірчині за мішком з ялинковими прикрасами, припала курявою, наче саме життя обережно сховало її “на потім”. На потім, коли біль вже не ріже кожну клітину, а лише ниє десь під ребром. Або навпаки — коли більше неможливо мовчати, вдавати, нічого не сталося. Саме цього вечора, на вимитій до тиші кухні, минуле постукало у двері самотужки й вимагало відчинити.
Олесь сидів за столом, навіть не поворухнувшись. Перед ним стояла гранчаста чашка з холодною кавою, він тримав її обома руками, наче там було щось важливе. Не дивився на матір. Але коли вона подала коробку — узяв. Тихо. Обережно. Ніби там лежало не папірце — а скло.
Всередині — десятки листів. Він одразу впізнав почерк. Свій. Дитячий. Такий, що лишав на шпалерах і зошитах у першому класі. Листи самому собі в майбутнє. Колись йому було шість, потім вісім, дванадцять — і щороку він писав сам собі. Ніби папір міг зберегти те, що не витримувало серце. Ніби папір міг бути ближчим, ніж батько, якого завжди не було поруч. Наче він чув. Розумів.
Він розгорнув перший лист. Малюнок: він і батько біля річки. Вудки. Сонечко в кутку. Криво, нерівно, але по-дитячому щиро. “Тато обіцяв взяти мене на рибалку влітку. Дуже чекаю. Він сказав, якщо я перестану плакати вночі, ми точно поїдемо.” Унизу — криве серденько. Благання, вшите в чорнильний рядок.
Олесь повільно поклав листа на стіл. Пальці тремтіли. Мати стояла біля стіни, вчепившись у неї, як у порятунок. Не підходила, не говорила. Лише дивилася, наче боялася розбити крихткість миті.
— Він тоді не приїхав, — тихо промовив Олесь. — Відрядження. Знову. А потім ми перестали питати. Просто одного дня зрозуміли — чекати немає чого.
Мати нічого не відповіла. За вікном мрячив дощик, і бліде світло ліхтаря робило кімнату ще сірішою. Все навколо ніби зів’яло після його смерті — стіни, повітря, навіть запах книжок на полицях. Навіть годинник на стіні тикав тихіше, немов не хотів заважати жалобі.
Наступний лист був коротким: “Мені дванадцять. Я більше не пишу татові. Безглуздо.” Олесь читав повільно, вдивляючись у кожну літеру, наче сподівався, що дитяча рука передумає. Але букви були рівними. Впевненими. Ніж ножа. Це був не лист. Це була мить, коли надія вмерла. Без крику. Просто затихла.
— Я його ненавидів, — вимовив він. — Розумієш, мамо? Не за те, що пішов. А за те, що наче був, але його ніколи не було. За порожні обіцянки. За всі ці “Тато затримався”, які ти повторювала, коли я вже знав — не прийде. Не брязкне ключами, не покличе. Ніколи.
Мати опустилася на стілець. У її руках був аркуш. Без конверта. Товстий папір, зігнутий куточок. Почерк — дорослий, чужий, але такий знайомий. Олесь дивився на неї, наче бачив уперше.
— Він написав тобі. Перед смертю, — сказала вона. Голос здригнувся.
Він узяв листа. Всередині — лише один рядок:
“Ти був моїм страхом і моєю надією. Пробач, що не був поряд.”
Олесь перечитав. Потім ще раз. І ще. Наче з кожною спробою зрозуміння стане глибшим. Але зрозуміння не було. Лише біль. І тиша. У ній дзвеніли не слова, а порожнеча між ними.
Ця тиша не була пустою. Вона пульсувала. У ній тремтіли не лише образи, а й те, що вони ніколи не сказали один одному. Вона була повною — уперто, безжально. Минуле не повернеш. Але, можливо, можна нести його інакше.
Він склав листи назад. Акуратно. Повільно. Ніби складав не папір — а себе. І останній лист поклав зверху. Пізній. Але, можливо, не даремний.
— Мамо… — він подивився на неї, в очі, у минуле. — Поїдемо на ту річку. Де він обіцяв. Візьмемо вудки. Просто посидимо. Не для нього. Для нас.
Вона кивнула. Повільно. Обережно. Ніби погоджувалася не лише на поїздку. А на спробу. Хоч слабку. Але спробу бути поруч. Хоч раз — по-справжньому.
І цього разу — без “обіцяю”. Лише дорога. Лише вода. І, можливо, трішки тиші, у якій вже можна дихати.
