Того суботнього дня Оксана вирішила поїхати до батьківського дому. Минуло лише три місяці, як пішла її мати, і весь цей час вона не наважувалася розбирати речі. Дім стояв порожній, без нагляду. Сусіди — переважно літні люди, хто вже переїхав до дітей, хто здав помешкання квартирантам. Поруч колись жили Коваленки, з дітьми яких Оксана гралася в дитинстві, але тепер і той будинок займали якісь чужі люди, тому попросити приглянути було нікого.
Чоловік зранку пішов на риболовлю, а дочка-підлісток, занурена у музику, відмахнулася від пропозиції мами провести день разом. Тож Оксана вирішила: годі відкладати. Поїду, подивлюся, може, почну розбирати, а потім заскочу до Соломії — подруга давно кликала на чай. Вона викликала таксі, стояла біля під’їзду і згадувала вулицю свого дитинства — затишну, тиху, зі своїм запахом і світлом. З кожною хвилиною, коли таксі наближалося до дому, тривога стискала серце — вона сумувала за батьками до болю.
За кілька кварталів до дому Оксана вийшла, вирішила пройтися пішки. І чим ближче підходила, тим сильніше охоплювала дивна тривога. Біля калітки вона зупинилася ніби вкопана.
— Що за… — прошепотіла вона.
Форточка в будинку була відчинена, штори розсунуті, хоча вона точно пам’ятала, що все зачинила наглухо. Замок — зламаний. Всередині явно хтось був. Або, що гірше, хтось і досі там перебував.
Подзвонила чоловіку — абонент недоступний. Оглянулася — на вулиці ні душі. Ясна осіння субота, всі роз’їхалися. Оксана подумала, чи не викликати дільничного, але потім її пройняла жахлива думка.
— А раптом… це Петро?
В останній час він поводився дивно. То був відстороненим, то раптом веселим, ніби на контрасті. Може, «риболовля» — прикриття, а сам він тут з коханкою? Ця думка спалила серце. Вона не хотіла вірити, не могла уявити його в такій ролі. Але й відкинути підозру вже не могла.
Хвилин десять Оксана стояла, вдивляюся у вікна. Раптом — жіночий сміх. Дзвінкий, щасливий, ніби хтось насолоджувався життям… у її рідному домі! Усе всередині неї стиснулося.
І раптом — хлопнули двері. З будинку вийшла струнка жінка у короткому халатику, з рушником у руках. Прямувала до прибудови з лазнею.
— Коханий, ну ходімо зі мною! Самій мені нудно! — кликнула вона всередину.
Оксана похолола. Молода, гарненька… Звісно, він міняє її на таку! Тепер усе стало зрозуміло.
Стиснувши зуби, Оксана рішуче підійшла до калітки. Спробувала знайти в дворі щось під руку — знайшла палицю й підперла нею двері лазні, щоб та «гостя» не заважала. Потім на ґанку помітила старий батьківський ремінь — важкий, з масивною пряжкою. «Саме те», — подумала.
Увірвавшись у будинок, вона побачила накритий стіл, пляшку шампанського й увімкнений телевізор. А на дивані у вітальні — спав чоловік.
— Ах ти негіднику! У тебе ж доросла донька, а ти! — крикнула вона і замахнулася ременем.
— А-а-а! Ти що робиш?! Окс… та ж це я, Ігор!
Оксана зупинилася. Це був не Петро. Це був Ігор — племінник чоловіка.
— Ти що тут робиш? Як потрапив?
— Та годі тобі! Двері — як папір! Мені ж жити ніде! Подумав, будинок таки пустий, от і… вирішив трохи переканА потім вони всі разом пішли до кафе, де Оксана зрозуміла, що іноді найстрашніші підозри виявляються просто смішними недоІ всі, навіть розгнівана Юля, в кінці вечора сміялися над цією дивною історією, як над дурною витівкою, про яку колись будуть згадувати за родинним столом.
