Лютневим ранком Наталя стояла біля вікна, дивилася на мокрий асфальт, що пробивався крізь залишки снігу. Погода була сіра, тиха, і ця тиша відчувалася тяжкою. Її погляд ковзнув подвір’ям, дитячим майданчиком, де колись вона проводжала сина до війська, доньку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі сім’ї, навіть чужі життя.
— Мабуть, ось вона — моя старість, — прошепотіла Наталя. — Тихa, самотня, несподівана.
Великий обідній стіл у вітальні стояв порожній. Той самий, за яким вони з Олегом мріяли по вихідних нянчити онуків, варити борщі, збирати рідних. Але Олег пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Оксана, донька, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, інше життя. Маму не запрошувала. Вітя, молодший, мешкає у місті, але в іншому кінці — у престижному районі. Навідується. Іноді. Раз на місяць. По вихідних забирає на годинку-другу — чаю попити, з дітьми побалакати. У нього близнюки — Ярина й Мар’яна, вже пішли до першого класу.
Серце Наталі боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільна фотографія: Олег — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ох, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — живо, яскраво, насичено.
Різкий звук сповіщення вирвав її із спогадів. Соціальна мережа. Повідомлення від Оленки, шкільної подруги:
«Наталю, привіт! Я святкую ювілей, збираю наш клас. Приходь обов’язково!»
Наталя вагалася. Що розкаже? Дім, пенсія, рідкі дзвінки від дітей. Але пішла. Все-таки ювілей. Вечір. Нагода.
Семеро однокласників. Тепло, весело. Олена Степанівна, та сама Оленка, метушиться між кухнею й кімнатою — закуски, тости, спогади. Наталя допомагає, усміхається. Згадують походи у ліс, ватри, рюкзаки, шкільні витівки. І раптом — дзвінок у двері.
— О, Романе! Прийшов! — скрикнула Олена Степанівна і кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, з благородною сивиною, вусами, впевненою поставою. Він привітався, потиснув руки чоловікам і, усміхнувшись, звернувся до Наталі:
— Привіт, Наталко! Скільки літ, скільки зим!
Вона дивилася збентежено. Не впізнала. Але за мить — прозріння.
— Та це ж я, Романко! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Наталя засміялася. Згадала. Дрібний, галасливий бешкетник, із яким батько просив не саджати. А потім — так і просиділи пліч-о-пліч усі п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійним, цікавим, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до приятеля. Син дорослий, залишився там. А він — ось, повернувся на батьківщину. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Оленка хитрВона несподівано відчула, що завтра може бути іншим, новим початком.
