Непомітно чисто для молодої мами: урок від свекрухи
Марія Іванівна увійшла до хати невістки без попередження. Наталка зустріла її з донечкою на руках, намагаючись заспокоїти малу.
— Не спить? — запитала свекруха.
— Ні, — видихнула Наталка.
— А ти сама коли востаннє спала? — прищурилась Марія Іванівна.
— Не пам’ятаю… Тільки на руках й затихає, — ледве чутно відповіла Наталка.
— Давай мені онучку, я з нею трохи проїдусь машиною, вона засне. За годин дві повернусь. А ти поспиш, відпочинеш!
Наталка сумнівалася, але втома перемогла. Віддала дитину, провела поглядом машину… і пішла не спати. А збирати розкидані речі, мити посуд, завантажувати білизну в пральку, чистити ванну, підмітати підлогу. Навіть пиріг спекла — адже не з порожніми руками зустрічати свекруху та свікора, вони ж незабаром повернуться.
Марія Іванівна лякала Наталку не через грубість чи владність — ні. Вона була суворою, з тихим, впевненим голосом. Навіть «дякую» звучало у неї, як наказ.
Сама Марія Іванівна — жінка невисока, худа, з темним волоссям і блідим обличчям. Але з таким поглядом, що хочеться випростатись і тримати спину рівно. Наталка завжди намагалась справити гарне враження. Навіть про вагітність першій розповіла свекрусі, а не власній матері.
За чоловіка Наталка вийшла рано, у двадцять. Наречений — однокласник, друг дитинства. Батьки з обох сторін купили ділянку, збудували дім, до весілля вже було власне гніздечко. Дім — подарунок, ключі вручили урочисто, зі словами:
— Живіть довго та щасливо.
Родина дійсно була міцна. Зі свікрами стосунки були доброзичливими, хоча й трохи напруженими — Наталка все одно відчувала себе під наглядом.
Після народження донечки Оленки все змінилося. Мала була вередливою, спала погано, грудного молока бракувало — Наталка майже нічого не їла, весь час бігала по хаті. Відчувала себе вичавленою. Допомогу пропонували і її мама, і свекруха, але Наталка гордо відмовлялася — думала, що «має впоратися сама».
Вона соромилася показувати втому, приводила дім до ладу перед кожним візитом рідні. Навіть у шафах порядок наводила, бо було боляче, якщо свекруха раптом побачить щось не на місці.
І ось одного разу — несподіваний візит. Наталка стояла з дитиною на руках, нічого не прибравши. У мийці — гора посуду, на підлозі — плями, речі — розкидані. Сама Наталка виглядала втомленою, змарнілою.
Марія Іванівна побачила все це, нічого не сказала, лише:
— Заїхали з магазину, привезли вам продуктів. Хліб, молоко, трохи домашнього…
І одразу ж запропонувала:
— Давай Оленку з нами. Проїдемось, заколисуємо. А ти — спи. Нічого не роби, зрозуміла? Тільки спи.
Наталка кивнула. Але щойно двері за ними зачинилися, вона замість відпочинку кинулася прибирати. «Не можна ж у такому безладді гостей зустрічати!» — думала вона.
І до моменту, коли повернулися Марія Іванівна зі свікром, дім сяяв. У ванній пахло чистотою, на кухні — яблучним пирогом. Усе блищало.
Марія Іванівна увійшла з онукою на руках, відчула запах випічки, побачила ідеальний порядок і… зморщилася.
— Ми не залишимось на вечерю, — сказала вона, передаючи донечку невістці.
— Чому? — здивувалась Наталка.
— Ми забрали онучку, щоб ти виспалась, а не підлогу мила та ванну терла. Треба дбати про себе. Ти — мати, і якщо не навчишся приймати допомогу, згоріш. Ми ж поруч. Ми не вороги.
Свекруха махнула рукою та вийшла. А у Наталки стиснуло серце. Їй стало одночасно і боляче, і соромно. Бо кожне слово було правдою. І Наталка запам’ятала це назавжди.
