Сьогодні вранці, у лютневому світанку, Оксана стояла біля вікна, спостерігаючи, як тане останній сніг на асфальті. За вікном панувала похмура тиша, яка давила на серце. Її погляд блукав по подвір’ю, по дитячому майданчику, де колись вона проводжала сина до армії, а дочку — до школи. Тепер це були чужі діти, чужі родини, навіть чужі долі.
— Мабуть, ось вона — моя старость, — прошепотіла Оксана. — Тихa, самотня, несподівана.
Великий обідній стіл у вітальні стояв пустий. Той самий, за яким вони з Василем мріяли по вихідних доглядати онуків, варити борщ, збирати родину. Але Василь пішов занадто рано. А онуки… Вони є, але живуть далеко.
Соломія, дочка, давно виїхала за кордон. Там у неї перспективи, робота, нове життя. Маму не кликала. Юрко, молодший, живе в місті, але на іншому його кінці — у престижному районі. Навідується. Інколи. Раз на місяць. Забирає на годинку-другу — попити чаю, побалакати з дітьми. У нього близнюки — Сашко й Олесь, вже пішли до першого класу.
Серце Оксани боліло не від старості, а від порожнечі. Вона взяла старий альбом. Весільне фото: Василь — молодий, у білій сорочці, з гітарою в руках. Ах, як він співав… Як вона його кохала. Як усе тоді було інакше — яскраво, жваво, повно.
Різкий звук сповіщення вирвав її зі спогадів. Повідомлення у соцмережі. Від Марічки, шкільної подруги:
«Оксанo, привіт! У мене ювілей, збираємо клас. Приходь обов’язково!»
Оксана вагалася. Що розповідати? Дім, пенсія, рідкісні дзвінки від дітей. Але пішла. Все ж таки ювілей. Вечір. Привід.
Сімох однокласників. Тепло, весело. Марія Степанівна, та сама Марічка, метушиться — закуски, тости, спогади. Оксана допомагає, посміхається. Згадують похід у ліс, багаття, шкільні витівки. А раптом — дзвінок у двері.
— О, Андрійко! Прийшов! — скрикнула Марія Степанівна й кинулася відчиняти.
У кімнату увійшов чоловік — статний, з благородною сивиною, вусами, впевненою ходою. Він привітався, потиснув руки чоловікам і, посміхнувшись, звернувся до Оксани:
— Привіт, Оксанко! Скільки літ, скільки зим!
Вона розгублено дивилася. Не впізнала. А за мить — осяяння.
— Та це ж я, Андрійко! Ми ж з першого по п’ятий клас за однією партою сиділи.
Оксана засміялася. Згадала. Маленький бешкетник, з яким батько просив не садити. А потім — так і просиділи п’ять років. Тепер він був зовсім іншим. Спокійний, цікавий, з якоюсь внутрішньою теплотою.
Вони балакали весь вечір. Він розповів, що жив у іншому місті, викладав, потім розлучився — дружина пішла до друга. Син дорослий, залишився там. А він — ось, повернувся додому. Засумував.
Коли гості почали розходитися, Марічка хитрОксана кивнула, і вони пішли додому під тихим снігом, де кожен крок нагадував про нові можливості, які дарує доля.
