Бабця з чужими обіймами
На кухні пахло дерунами, коли розчинилися вхідні двері — додому повернулися дочки Оксани. Вони гостювали у бабусі й мали б бути радісними. Але замість усмішки на їхніх обличчях читалась образа.
— Мамо, бабуся нас не любить! — наспів сказали Соломія й Мар’яна.
Оксана вийшла у передпокій, витираючи руки об рушник.
— Чому ви так вирішили?
Дівчатка переглянулися, і одна з них обережно почала розповідати. Бабуся дозволяла Мишкові й Даринці — дітям тітки — бігати, стрибати й їсти усе на своєму шляху. А їм із сестрою — ані гавкніть, ані цукерок, ані шоколадок. Та й тих іще й до автобуса провела, а їм просто клацнула дверима перед носом.
Оксана завмерла. Вона знала, що її свекруха, Ганна Іванівна, була не з найніжніших жінок, але не думала, що справа зайшла так далеко.
Стосунки з нею завжди були нейтральними: не близькі, але й не ворожі. Все змінилося, коли у сестри чоловіка, Наталі, з’явилися діти. Тоді бабуся буквально осліпла від любові. Годинами розповідала всім, які вони розумнички, як схожі на матір.
Коли в Оксани з чоловіком, Андрієм, народилися близнючки, Ганна Іванівна лише знизала плечима:
— Одразу двоє? Ну ви й маху даєте… Я з двома не впораюся.
— І не просимо, — сухо відповів Андрій.
— Ось би краще Наталі допомогти… У неї ж малеча з різницею в рік…
— А в нас що, не діти? — не втрималася Оксана.
— У брата — обов’язок допомагати сестрі, — кинула свекруха з холодком у голосі.
Так Оксана зрозумла, що підтримки чекати не варто. Добре хоч її мама була поруч, їздила через увесь Київ, допомагала, як могла.
Ганна Іванівна ж продовжувала захоплюватися Мишком і Даринкою, за кожного зручного випадку підкреслюючи: «Ось які онуки в мене від дочки!»
А про дітей сина… Якщо й питала — тільки махала рукою: «Помалу-помалу…»
З часом це помітили навіть знайомі. Коли одного разу Ганна Іванівна у гніві вимовила: «А хто знає, чи мої це онучки, хоч і на сина записані…» — ці слова передали Андрію. Він був у лютості. Приїхав до матері, вимагаючи пояснень. Та виправдовувалася, але ненадовго.
Раз за разом, приїжджаючи до неї, Оксана з чоловіком їхали з важким каменем на душі. Постійні дорікання: дівчатка галасують, солодке їдять без запиту, бабусі погано — тиск підскочив. І одразу ж — порівняння з «ідеальними» онуками.
Коли Мишко й Даринка від’їжджали, бабуся проводжала їх особисто, дарувала подарунки, а Соломію й Мар’яну відправила через пустир, де блукали собаки. Шестирічних. Саміх. Без попередження. Це стало останньою краплею.
Андрій зателефонував матері.
— Мамо, тобі погано?
— Звідки ти взяв?
— Тоді навіщо ти відправила дітей самих? Там же пустир, собаки!
— Треба вчити самостійності змалку.
— Їм по шість років! Ти дітей Наталі самих не відпускаєш!
— А ти що, звинувачувати мене взявся?! Це все твоя жінка…
І кинула трубку.
Минали роки. Дівчатка підросли, вже шостий клас. Ганна Іванівна захворіла. Згадала про «запасних» онучок. Подзвонила синові:
— Нехай Соломія й Мар’яна приїдуть, приберуться. Що це за діти такі — бабусі не допомагають.
— А ти згадай, чому вони до тебе не їздять, — спокійно відповів Андрій. — Є в тебе улюблені онуки — ось до них і звертайся.
Розлючена, Ганна Іванівна набрала Оксану:
— Ти зобов’язана! Я ж їхня бабуся!
— А ви давно їх так не називали. У вас є дочка й «правильні» онуки. Ось і розраховуйте на них.
Даринка відмовилася: «Уроків повно, бабусю». Мишко заявив: «Я не прибиральник». Ганна Іванівна залишилася сама, у тиші. Тільки тепер вона зрозуміла, що любов не можна ділити. Але було вже пізно.
