Обра́жені ону́чки
Коли Оле́на поверну́лася додо́му з доне́чками, вони́ одра́зу розрида́лися. Дівча́тка щойно поверну́лися від бабу́сі — і були́ зовсім пригні́чені.
— Ма́мо, бабу́ся нас не люби́ть… — рида́ли вони́ в у́нісон. — Вона́ Макси́му й Софі́йці все́ дозволя́є, а нам — нічо́го! Їм подару́нки, цукерки́, а нам ті́льки «не чіпа́й», «не заважа́й», «йдіть у іншу́ кімна́ту».
Оле́на сти́снула гу́би. Ї́й було́ бо́льно слу́хати таке́ від вла́сних діте́й. Вона́ й ра́ніше відчува́ла цю несправедли́вість, але зараз було́ особли́во важко́.
Свекру́ха, Ната́ля Іва́нівна, ніко́ли не при́хилялася до Оле́ниних доне́чок. А от діти́ її рі́дної доньки́ — племі́нників Макси́ма й Софі́йку — обожнюва́ла. Їм — усе́, а іншим — кри́хти. Або й взага́лі нічо́го.
Колись Оле́на намага́лася не зверта́ти ува́ги. Заспоко́ювала себе́, що бабу́сі ва́жко, що в неї́ характе́тер нелегки́й. Але з ро́ками става́ло все́ очеви́дніше: для Ната́лі Іва́нівни ону́ки бува́ють «свої́» й «чу́жі». І на́віть кро́вна рі́дня — якщо від «не то́ї» жі́нки — не ра́хувалася.
Дівча́тка розповіда́ли, як бабу́ся накрича́ла на них за те, що вони́ голосно смія́лися, а потім, буква́льно за п’ять хвили́н, дозво́лила Макси́му запуска́ти машинки по підло́зі, хоча він шумів набага́то бі́льше. Або́ як поста́вила на стіл торт і запропонува́ла його́ «го́стям», а рі́дним ону́чкам — лише́ чай.
Найжахли́віше ста́лося́, коли́ бабу́ся відпра́вила Оле́ниних доне́чок додо́му са́міх. По холо́дій доро́зі, че́рез пу́стир. Їм було́ по сім ро́ків. Вони́ бо́ялися собак, тремті́ли від хо́лоду. А Ната́ля Іва́нівна на́віть не поду́мала подзвони́ти батька́м.
Коли́ Оле́на дізна́лася про це, вона́ не стри́мала сліз. Подзвони́ла свекру́сі, та та́ лише хми́ркнула у відпо́відь:
— Треба́ бути́ самості́йними. Я в їхньому́ ві́ці вже́ на ри́нок ходи́ла.
Пі́сля то́го розмо́ви чоловік Оле́ни, Андрі́й, вперше серйо́зно посвари́вся з ма́тір’ю. Він не крича́в. Про́сто сказав:
— Ма́мо, якщо ти не в си́лах бу́ти бабу́сею для всіх ону́ків, то кра́ще не бу́ти не́ю зовсім.
Ми́нуло кілька рокі́в. Дівча́тка підро́сли, ви́росли розу́мними й добри́ми. І давно́ вже не про́силися до бабу́сі. А Ната́ля Іва́нівна… постарі́ла. Її все́ ча́стіше відві́дували́ лікарі́, лі́ки замі́нили соло́діші, а телеві́зор — спілкува́ння.
Вона́ спробувала поклика́ти до себе́ ону́ків. Подзвони́ла Макси́му — той був за́йнятий, Софі́йка відмови́лася через на́вчання. Тоді́ вона́ згада́ла про «не свої́х».
— Неха́й при́їдуть, прибе́руться, проду́кти принесу́ть. Я ж їм бабу́ся…
Оле́на вислу́хала, помовча́ла й відповіла́:
— Ви їм бабу́ся? А вони́ вам — хто́? Пам’ята́єте, як ви їм сказали́: «Я вас не кли́кала»? От і вони́ не при́йдуть. Бо ду́же до́бре це запам’ята́ли.
Телефо́н замовча́в. А в домі́ бабу́сі зно́ву ста́ло ти́хо. Тепе́р уже́ — справді. І безнаді́йно.
