Антон вирішив покарати дружину, але опинився нікому не потрібним
Після підвищення Оксани на новій роботі в банку її характер різко змінився. З тихої та лагідної жінки вона раптом стала дратівливою, гострою та вимогливою. Антона, її чоловіка, це дивувало: «Звідки стільки нарікань? Раніше все було нормально». Оксана докоряла йому за бездіяльність вдома — мовляв, чому все на ній: і готування, і дитина, і прибирання. А Антон не бачив проблеми. Він думав: «У панельній трійці в Києві роботи для чоловіка нема. Полиці стоять, крани не капають. А варити — не чоловіча справа». Він і борщу попросив одного разу, натякнув — і почув у відповідь: «Почисти овочі — тоді зварю». Він спалахнув: «Сама почисти! Ти жінка!»
Оксана дедалі частіше затримувалася на роботі, а сина з садочка тепер забирали останнім. Антонові було шкода хлопчика, але йти самому? А раптом попросять шафу переставити чи трубу полагодити? Йому здавалося, що дружина перестала його цінувати. Він все більше бурчав: «Навіщо тобі було це підвищення? Сиділа б тихо — і все було як раніше». Оксана ладно заперечувала: «То повертайся у відділ розвитку, домогайся свого підвищення, заробляй більше — я піду назад, варитиму борщі й сидітиму з сином. Але на наші дві зарплати не проживеш. Моя мама раніше допомагала, тепер — свої потреби». Антон лише злився: «Їй ще й ремонт захотілося!»
Він сам, правда, не прагнув кар’єрних висот. Бачив, як начальник працює без вихідних, і казав: «Та ні, дякую. Відробив своє — і додому». Але чим більше він чув докорів Оксани, тим більше в ньому назрівала образа. Він вирішив: «Раз хоче бути начальницею, нехай відчує, що таке самотність». Він став частіше залишатися на роботі. А потім завів роман із колегою з бухгалтерії — з Ганною. Вона була простою, не красунею, але з апетитними формами, ніжним голосом і безкінечними пиріжками.
У Ганни був маленький син, але Антонові це не заважало. У неї він почувався потрібним: теплий плед, гаряча вечеря, погляди з захопленням. Вони бачилися все частіше. Тим часом мати Оксани почала забирати онука з садочка — Оксана з головою пірнула у важливий проект. Антон тішився: «Ось і добре. Вона не готує, а я не голодую. Ганна й годує, і хвалить. Все чесно». Тільки от у Ганни були свої правила. Коли Антон приходив без солодощів, парфумів чи грошей на «щось приємне» — вона насуплювалася. Вечеря ставала простішою, а ласка — стриманішою.
Це турбувало Антона, але він тішив себе: «Та й біс із нею. Вона не вимагає любові — лише уваги й трохи грошей. А от Оксана дізнається, що я йду — ось тоді заспіває інакше». Коли Ганна, навіть не кліпнувши оком, попросила грошей на шубу, Антон зрозумів: час закінчувати виставу.
Він увірвався додому, діждався дружину з роботи й, нахмурившись, заявив:
— Оксано, годі. Я чоловік! Мені потрібна вечеря, порядок у домі, чисті шкарпетки! Ти приходиш раніше за мене — чому не звариш суп? Або постирати складно?
Оксана мовчки роздягнулася, поставила сумку на підлогу й втомлено запитала:
— Це все?
— Ні! — з пафосом сказав він. — Я йду! До іншої! До жінки, яка мене цінує! Я зібрав речі — і все! Живи сама!
— Правильно, — кивнула Оксана. — Іди. Набридло жити з лінивим скиглем. А квартиру лишай. Я іпотеку сама тягнула. Адвокат підтвердить: ти в неї жодної копійки не вклав.
Антона ніби окропом обілляли. Як? Де блага? Де сльози? Він очікував, що Оксана вчепиться в нього, буде благати залишитися. А замість цього — холодний розрахунок.
З лютощів, що билися в грудях, він зібрав сумку й поїхав до Ганни. Впевнено постукав: «Кохана, я тепер з тобою. Назавжди!» Вона відчинила, оглянула його з ніг до голови й схрестила руки:
— А з чого ти узяв, що я запрошувала тебе жити? У мене дитина, орендована квартира, зарплата мізерна. Ти — не вихід, ти ресурс. Не готов платити — йди геть.
Двері замкнулися перед його носом. А він так і лишився на сходовому майданчику — із сумкою, розбитим самолюбством і порожніми руками. Нікому не потрібний. Ні дружині, ні коханці. І вперше за багато років — по-справжньому сам.
