Вона здавалась ідеальною. А виявилась моєю найбільшою болю.
Коли я вперше побачив Оксану, мені здалося, що переді мною жінка з моїх мрій — лагідна, витончена, з очима, в яких ніби ховалися цілі всесвіти. Ми швидко зблизилися. Я водив її по улюбленим місцям у Львові, готували вдома прості страви, сміялися з дрібниць. Я був упевнений: ось вона — та сама. І коли запропонував їй руку і серце, не вагався ні секунди.
Весілля пройшло душевно та щиро. Невелике свято з рідними, біла сукня, скромний танець під тиху музику. Життя здавалося безхмарним. Оксана була турботлива, завжди уважна, трохи відсторонена — але я списував це на її характер. Та незабаром у цій ідилії з’явилися тріщини.
Спочатку вона почала затримуватися після роботи. То зустрічі з «колегами», то якісь «наради». Іногда плуталася в розповідях. Я намагався відганяти підозри. Але одного разу помітив: її телефон, який вона зазвичай не випускала з рук, лишився на кухонному столі без блокування. Я не хотів лізти… але щось ніби підштовхнуло мене.
Я побачив листування. Ім’я — Андрій. Повідомлення були однозначні: «Скоро побачимось. Обіцяю. Мені так бракує твоїх дотиків». Оксана відповідала з таким же жаром. У мене стиснулося серце. Хто він? Що між ними?
Наступного дня я почав копати глибше. Знайшов її старий профіль у соцмережі. Там — фото з вечірок, напівоголені знімки на пляжі, незнайомі чоловіки. Статуси повні натяків на пристрасть, свободу, миттєві зв’язки. Та Оксана, яку я знав, і та, що була в цих публікаціях, — це були дві різні жінки. Я не міг повірити. Але відчував: правда набагато гірша, ніж здається.
Через кілька тижнів я знайшов її щоденник. Випадково — або, може, доля так хотіла. На обкладинці — «Не відкривати». Але я відкрив. Кожна сторінка різала по живому:
«Він думає, що я гарна. Він не знає, як я голодна до відчуттів. До пристрасті. Мені мало одного».
«Андрій просив залишитися. Я ледь не погодилася. Але в нього сім’я. А в мене — цілий калейдоскоп бажань».
«Іван — наївний. Думає, що ми з ним — назавжди. Як шкода, що він не знає про Тараса…»
Я сидів на підлозі, не в змозі стримати сльози. Моя дружина. Моя — і зовсім не моя. Троє чоловіків. Коханці. Життя — лише вистава.
Я встановив програму на її телефон. У середу та п’ятницю вона справді їздила за місто. Один і той самий готель. Один і той самий номер. І завжди — Андрій. А ще був Тарас. Одружений. Вона писала йому: «Ти найпалкіший. З тобою я оживаю. Але не проси більшого».
Я був зламаний. І все одно боявся заговорити. Але одного разу не витримав:
— Я знаю все.
Вона поблідла. Не заперечувала. Лише заплакала. Я чекав пояснень. Відповідей. Вона ледве вимовила:
— Мені страшно бути однією. Я не можу бути просто дружиною. Мені треба більше. Мені треба відчувати, що я бажана. Ти добрий. Але ти не можеш розпалити в мені вогонь.
Це було гірше, ніж зізнання у зраді. Це було зізнання в тому, що я — ніхто в її світі. Безпечна гавань. Надійний тил. Але не чоловік, якого вона вибирає.
Через тиждень ми подали на розлучення. Я пішов. Вона лишилася в квартирі — і в своїй павутині брехні.
В останньому повідомленні вона написала:
«Пробач. Ти був справжнім. А я — просто шукала себе. І не знайшла».
Я пишу цю історію не з помсти. Я вже давно не злюся. Просто хочу, щоб хтось, прочитавши, зрозумів: маски можуть бути гарними. Але за ними часто ховаються душі, які ми ніколи не пізнаємо до кінця.
