Одного разу щастя постукало у двері
Оксана залишилася сама. Зовсім сама. Рік тому пішла з життя мама – її єдина опора, душа, родина. А незадовго до того помер і Рудько – старий рудий кіт, вірний друг аж п’ятнадцять років. Остання жива істота, що гріла її будні. Після цього життя Оксани наче застигло: дім – робота – магазин – знову дім. День за днем. У повній самотності.
Того вечора вона поверталася з роботи пізніше, ніж зазвичай – затримали на позаплановій нараді. На душі було важко, думки плуталися. Вона йшла тротуаром, обхопивши пальто, і думала: «Навіщо все це? Що мені чекати попереду, якщо моє серце спустіло?» Оксана зайшла у під’їзд, підійшла до своїх дверей – і раптом зупинилася, затаївши подих.
На килимку під дверима сидів крихітний сірий кошеня. Малий був акуратним, смугастим і дивився на неї здивованими очима. Побачивши господиню квартири, він підвівся, трохи хитнувшись, і тихенько пискнув. Оксана тремтячими руками підняла його з підлоги, притиснула до грудей.
— Звідки ти, малий? Хто тебе покинув? — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.
У домі залишився пакетик котячого корму – ще з часів, коли не стало Рудька. І мисочка, і плед, і навіть улюблена іграшка-бантик. Кошеня їло з апетитом, потім згорнулося клубочком у кріслі й замуркотіло. Оксана дивилася на нього, наче боячися злякати диво.
Але раптом під пальцями вона намацала тоненький нашийник із дзвіночком. Він не дзвенів – мабуть, зламався. Напису не було. Отже, хтось шукає малого. Вона зітхнула. Серце ніяло від болю: тільки-но впустила радість, як знову треба відпускати.
Вона написала оголошення, розклеїла їх у районі. А коли вийшла з під’їзду, буквально зіткнулася з чоловіком – він вішав листівку: «Загубився кошеня». Він нещодавно переїхав у сусідній під’їзд. Звали його Богдан. Помилився – залишив відчинене віконце, малий вистрибнув.
— Ходіть, він у мене, — сказала Оксана.
Кошеня радісно запстрибало на руках у Богдана, впізнавши свого.
— Не знаю, як вас подякувати, — схвильовано проговорив чоловік. — Якщо буде бажання – заходьте до нас у гості. Барсік буде радий.
За два дні вони зустрілися знову. Оксана зайшла у гості. За чаєм вони говорили про життя, ділилися історіями. Богдан зізнався: недавно розлучився, дітей не було, тепер ось кіт – його все. Оксана розповіла про маму, про Рудька. Говорили довго, спокійно, з довірою, наче знали одне одного давно.
Барсік розслаблено ліг у неї на колінах. Богдан дивився на неї з теплотою. А вона – уперше за довгий час – відчувала себе не самотньою, а потрібною.
Так почалося їхнє спілкування. Воно швидко переросло у щось більше. Прогулянки, кіно, розмови… Життя знову наповнилося сенсом. І хто б міг подумати – все почалося з крихітного пухнастого комочка на килимку під дверима.
Найголовніше – вірити, що щастя може прийти. І воно приходить. Інколи тихо, непомітно. Інколи – нявкаючи і пригортаючись до серця.
