Зламана теплиця і жіноча хитрість: як одна інтрига ледь не зруйнувала дві родини
З самого ранку у двір до Олени зайшла сусідка — вся в сльозах, розхрістана, з тремтячими руками. Це була Мар’яна.
— Все пропало! — крізь ридання бурмотіла вона. — Вся теплиця, увесь мій урожай — хтось уночі все поламав! Я так на ці огірки й помідори сподівалась. Дітям, собі, щось продати хотіла… А тепер усе, як прахом пішло!
— Не журись так, Мар’яно, — намагалася її втішити Олена. — Це ж не кінець світу. Разом усе відновимо. Андрій допоможе, він же в мене майстер на всі руки!
— Який там Андрій, — вирвалося у Мар’яни, — чоловік мій третій день як з глузду з’їхав, п’є без тверезості. Усе на мені. А тепер ще й останній шанс на сезон зірвався…
Олена задумалася. Хотіла допомогти, але щось у поведінці сусідки її насторожило. Та надто вже часто крутилась біля їхнього будинку останнім часом. То за сіллю, то за розсадою, то просто зайти — побалакати. І завжди у святковому вбранні — ніби на побачення збиралася, а не в город.
Насправді у Мар’яни вже давно зріла підступна думка. Після зрад чоловіка та постійних скандалів вона звернула погляд на чужого чоловіка — на спокійного, господарського, тверезого Андрія. І чим Олена гірша? Вона ж, Мар’яна, і гарніша, і швидша, і господиня краща. От тільки таку міцну, як Олену, просто так не здолаєш — треба хитрість увімкнути.
Вирішила вона йти ва-банк. Підговорила місцевого ледаря Петька, щоб той уночі зруйнував її теплицю. Заплатила щедро — жадібною на гроші Мар’яна не була. Шкода врожаю? Звісно. Але якщо це відкриє шлях до особистого щастя, то чому б і ні?
І ось вранці — сцена з риданням, візит до Олени, скарги й натяки. Все заради одного — щоб Андрій прийшов і допоміг, щоб опинився поруч.
Але Андрій, хоч і добрий, не дурень. Він чудом зрозумів, що Мар’яна щось задумала. Відмовити — образити, піти — дати їй привід. Тоді він вирішив зробити нестандартний крок.
Він пішов до чоловіка Мар’яни, до Василя, і завів з ним щиру розмову:
— Ти, брате, за своєю-то дивись, — сказав він. — Місцевий бригадир Іван явно до неї небайдужий. Гроші підкидає, поїздки пропонує. А вона, до речі, відмовляє — усе тебе чекає. Ти ж їй дорогий, вона з родини не хоче йти…
У Василя наче луска з очей впала. Так, він п’є, кричить, руки не доходять до родини. А дружина в нього — вродлива, вірна, терпить, любить… А він що? Усе руйнує своїми руками. А справді, заберуть, і буде пізно…
Наступного ранку Василь сам вийшов лагодити теплицю. Потім зняв заощадження з таємної картки й усе віддав Мар’яні. Та лише рот роззявила — не сподівалася.
— Поїдемо на море, — сказав він, — відпочинемо, як колись. Стільки років разом, а як чужі стали.
Мар’яна ожила. Побігла по магазинам, купила нарядів, усім подругам похвалилася. Забігла й до Олени — розказати про нове життя.
А Олена посміхнулася. Вона все зрозуміла. Але мовчала. Її Андрія ніхто не забере. Ні за подарунки, ні за сльози, ні за хитрість.
Вона просто зачинила за Мар’яною двері й пішла до чоловіка — обійняти, подякувати й, чесно кажучи, трішки пишатися. За чоловіка, за родину. І за те, що, на відміну від інших, вона ніколи не будувала щастя на чиїмось горі.
