Оксана та Святослав готувалися до весілля. Напередодні мати нареченої, Ганна Василівна, приїхала у гостину до матері Святослава — Лідії Петрівни. Обговорили деталі, посиділи за столом. Зранку Ганна Василівна збиралася додому, і Оксана вийшла її провести.
— Ну, як тобі Славко? — запитала вона.
— Гарний хлопець, — посміхнулася мати, але зітхнула важко.
— Мам, що таке?
— Доню, тримайся подалі від його матері. Ти про неї ще багато чого не знаєш.
Ці слова незабаром набули сенсу.
Коли Оксана дізналася, що свекруха хоче жити з ними, вона різко сказала чоловікові:
— Обирай: або я, або твоя мати.
— Я нікого не обиратиму, — спокійно відповів Святослав. — Житимемо, як жили, а мама нехай сама вирішує свої справи.
— То вона до нас не переїде?
— Я їй вже сказав.
— І як вона?
— Образилася. Назвала невдячним і обіцяла, що ще пожалкуватиму.
— Передбачувано…
Лідія Петрівна пішла на пенсію рано — багато років працювала стюардесою.
— Досить, — сказала вона, отримавши гарну пенсію, більшу за інших.
Але швидко зрозуміла: грошей не вистачає. Тоді вона вирішила — хай син тепер утримує її.
— Я тебе виростила, освіту дала. Тепер твоя черга, — заявила вона, коли Святославові було лише 23. — З наступного місяця платиш за квартиру й їжу.
— Добре, — згодився він. — Але якщо я тебе утримую, то ти більше не лізеш у моє життя.
Вона погодилася — і, треба визнати, не втручалася. Її мало цікавило, як живе син. Славка здебільшого ростили її батьки, поки вона марно намагалася влаштувати власне життя.
Минали роки. Син виріс, переїхав до неї у старших класах. П’ять років сумлінно платив за квартиру, годував матір. Та насолоджувалася життям, витрачаючи пенсію лише на себе.
Коли Лідії виповнилося п’ятдесят, Святослав привів додому дружину.
— Ви така доглянута! — здивувалася Оксана при першій зустрічі зі свекрухою. — Анітрохи не схожа на пенсіонерку.
Дізнавшись, що молодята житимуть з нею, Лідія лише зраділа: «Оце добре», — сказала вона й подумала: «Готувати тепер не доведеться».
Оксана сприйняла це щиро, але Святослав пояснив:
— Мамі просто не вистачило сміливості нас вигнати. Останні п’ять років я сам за все платив.
Візит Ганни Василівни розвіяв і так тонкі ілюзії:
— Донечко, будь обережна. Ця жінка живе лише для себе. Вона вас забуде, якщо стане незручно. Тримайся за чоловіка. Він мені сподобався. Але з його матір’ю вам не пощастило.
Пройшло півроку. Лідія Петрівна закохалася. Чоловік на ім’я Артем почав з’являтися частіше. А потім…
— У вас два тижні, щоб з’їхати. Я продаю квартиру. Переїжджаю до Львова.
— Ти це серйозно? — обурився Святослав.
— А що? Я маю право. Квартира — моя. Батьки подарували.
— І ти нас виганяєш?
— Так. Все законно.
Святослав мовчки одягнув куртку й вийшов. Ввечері вони з Оксаною вже збирали речі. Оселилися у його колеги, який якраз шукав квартирантів. Через місяць Лідія продала житло й поїхала з Артемом у Львові.
За кілька днів Святослав спробував позичити в неї грошей:
— Ні, звісно. Всі витрати вже розписані, — холодно відповіла мати.
— Ну, щасти, — сказав він.
— І тобі, — усміхнулася вона. Навіть не обняла на прощання.
Минув рік. Лідія подзвонила: розлучилася з Артемом, він забрав у неї гроВідтоді вона більше ніколи не зателефонувала сину, і їхні шляхи розійшлися назавжди.
