Якось на Великдень я опинився в гостях у друзів у Карпатах. Компанія зібралася дуже своя, хоч і не всі були знайомі. Усі спілкувалися, сміялися, готували святковий стіл. Мою увагу привернула пара: чоловік років п’ятдесяти п’яти та дівчина, не старше двадцяти семи. Він — статний, з благородною сивиною, вона — легка, життєрадісна, з усмішкою, наче сонце зайшло у кімнату. Звали їх Тарас і Соломія. Вона постійно зверталася до нього «таточку». А я, наївний, сидів і зворушувався: як же гарно, коли у батька з донькою така щира, тепла зв’язок.
Але коли вони, сміючись, почали збиратися додому, Соломія пояснила: «Нас син чекає, без нас не засне». Я, чесно кажучи, онімів. Після їхнього відходу тихо запитав у господарів: «Це як? Який син? Вони що, чоловік і дружина?» І отримав стверджувальний кивок. Так, чоловік і дружина. Так, у них є спільний син. А «таточко» — це просто жарт. Ще на початку їхніх стосунків, коли вони тільки почали зустрічатися, продавщиця в магазині прийняла Соломію за дочку Тараса. З тих пір так і пішло. Спочатку для сміху, потім — по звичці.
А далі мені розповіли їхню історію. Історію, яка спочатку здавалася анекдотом, але стала доказом: вік — не перешкода для щастя.
Тарас колись був художником. Талановитим, але, як часто буває, без стабільності. За плечима — два шлюби. Одна доросла донька, з якою зв’язок давно обірвався. Проблеми з алкоголем, хронічна самотність і відчуття, що життя пройшло повз. У 45 він раптом зупинився, подивився на себе — і зрозумів: так далі не можна. Почав писати картини, але покупців не знаходилося. А потім — випадкова зустріч. Зовсім молода Соломія, 22 роки. Він сам не міг зрозуміти, що вона в ньому знайшла. Не голий, не модний, без копійки. Але вона подивилася — і залишилася.
Її любов була як ковток свіжого повітря. Заради неї він кинув пити, почав дбати про себе, знову творити. Його роботи почали продаватися, потім — виставки, пропозиції оформити ресторани. З’явилися гроші, стабільність, впевненість, сенс. З того часу минуло десять років. Зараз у них гарна квартира, вони подорожують, виховують сина. Вона — дружина поважного і заможного чоловіка. А колись побачила в ньому просто втомленого «дьодя» у старій куртці.
Звичайно, тоді подруги та мама крутили пальцем біля скроні: «Ти що, Соню? Він тобі в батьки годиться!» Можливо, і вона сумнівалася. Але йшла за серцем. І не помилилася. Тарас тепер вважає її своїм дивом. Даром, якого не заслужив. Він став батьком, яким ніколи не був раніше. Турботливим, терплячим, прив’язаним до малюка. Він грає з ним, читає книжки, гуляє в парку. І навіть з дорослою донькою відносини налагодилися. Вона побачила — батько змінився.
Такий «нерівний шлюб» виявився набагато щасливішим і міцнішим, ніж багато пар з різницею у три роки. Я знаю чимало таких історій. Один мій знайомий — шеф-кухар у Львові — одружився у 50 на дівчині 25 років. Ніколи не підходив до плити, а тепер не пускає до неї дружину: «Іди в кіно, не заважай шефу!»
Адже чоловіки після сорока — найкращі чоловіки. Вони вже набігалися, накоїли дурниць, наситилися цим усім. Їм хочеться спокою, дому, любові. Вони починають цінувати кожну хвилину поруч із сім’єю. Дівчатам з ними — цікаво. Це не одноліток з порожніми розмовами про тусівки. Це людина, яка багато пройшла, навчилася розуміти і берегти. Він може бути наставником, опорою, вчителем. А ще — другом і коханцем.
А головне — чоловіки у віці стають чудовими батьками. Я й сам не виняток. Моїй молодшій доньці зараз вісім, а мені — 54. І всі кажуть, що я став батьком, яким мав бути завжди. Просто раніше не вмів. Не дозрів. А тепер — дозрів.
Щоранку бігаю в парку. Не тому що модно, а тому що хочу жити. Довго. Хочу навчити доньку їздити на велосипеді, підтримати, коли вона отримає двійку, бути поруч, коли піде на перше побачення. І це — найкраще паливо для життя. А не пиво на дивані й розмови про городи й здоров’я.
Жак-Ів Кусто якось сказав: «Маленькі діти подовжують життя». У нього діти були й у 70. І це не жарт. Чоловік із малюком — це двигун. Він підтягнутий, бадьорий, активний. Бо є заради кого жити. Він більше не дивиться на інших жінок — його серце зайняте. Йому нецікаво скаржитися на країну та владу. Він думає про школу, велосипеди, морозиво. Він хоче додому. До своїх.
У п’ятдесят років бути гарним батьком — це не подвиг. Це привілей. І це набагато почесніше, ніж бути «королем вечірок» або «майстром шашликів».
Коли молода дружина дорослішає, різниця у віці ніби зникає. Залишається лише одне — любов. СправжІ якщо хтось скаже, що такі історії — виняток, нагадайте їм про Тараса й Соломію, чия любов довела, що щастя не має віку.
