Осінній вечір обгортав Львів м”яким світлом ліхтарів. Листя шелестіло під ногами, наче промовляючи про спокій. Микола, у темному пальті, стискав букет ніжно-білих лілій, стоячи біля під”їзду коханої Олени. Сьогодні був особливий день – вони мали познайомитися з його батьками. Серце билося швидше від хвилювання, він уявля, як представить Олену мамі і татові, як вони всі разом сміятимуться за вечерею. Та доля готувала йому удар, від якого нелегко оговтатися.
Двері під”їзду скрипнули, і на порозі з”явилася Олена. Її вигляд різко відрізнявся від того, що він очікував: замість святкової сукні – поношені спортивні штани, волосся недбало зібране, обличчя без жодної краплі макіяжу. Вона виглядала так, ніби й не збиралася нікуди йти.
— Лілії непотрібні, — холодно відрізала вона, відсунувши букет. — Миколо, я не хочу тебе обманювати. У мене є інший. Він старший, успішний, може дати мені все, про що мрію. Ти хороший, але… ми не підходимо один одному. Вибач.
Її слова, гострі, як лезо, пронизали його наскрізь. Микола не відповів. Не став сперечатися, не просив пояснень. Букет, який ще мить тому символізував його любов, полетів у смітник. Разом із ним, здавалося, розбились усі його мрії. Він пішов, відчуваючи, як у грудях наростає німа біль.
Кав”ярня «Лаванда» зустріла його теплом і ароматом свіжозвареної кави. Це було їхнє з Оленою місце, де вони проводили вечори, сміючись і плануючи майбутнє. Тепер же тут усе нагадувало про зраду. Микола сів за столик біля вікна, замовив еспресо і поринув у думки. Як вона могла? Чому не сказала раніше? Чому обрала саме сьогодні, коли він збирався відкрити їй свою родину?
Вдома чекали батьки. Мама, певно, уже накрила стіл, розставила улюблені тарілки, готувалася до знайомства з «ідеальною дівчиною сина». Миколі було соромно, що доведеться пояснювати їм правду. Вони не заслуговували такого розчарування. Джаз, що тихо лився з колонок, лише посилював його тугу. Він згадав, як Олена останнім часом віддалялася, як з”являлись дорогі прикраси, які вона пояснювала «преміями». Як він міг бути таким сліпим?
Раптом його увагу привернув столик навпроти. Там сиділа дівчина з русявим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Її очі, повні сліз, дивилися у вікно, наче шукали відповіді в темряві. Микола мимоволі подумав: «Що за день? У всіх серця розбиті?»
Допив каву, він рушив до виходу. Проходячи повз, випадково зачепив її сумку.
— Вибач, я не… — почав він.
— Нічого, схоже, сьогодні день вибачень, — відповіла вона, змусивши себе посміхнутися. Її голос, м”який і трохи тремтячий, зупинив його.
Микола не знав, чому заговорив із нею. Можливо, тому, що її сумні очі відображали його власний біль. Її звали Мар”яна. Вона розповіла, що її хлопець, з яким вона мріяла про весілля, кинув її зі словами: «Ти надто звичайна для мене».
«Я думала, що звичайність — це щирість», — зітхнула вона, поправляючи пасмо волосся. «Але йому потрібна була лялька, а не я».
Мар”яна говорила, ніби виливала душу, і Микола відчув, як її слова відгукуються в його власній історії. Він поділився своїм горем, і між ними зав”язалася розмова, легка, але сповнена взаєморозуміння. Чужій людині, як не дивно, було простіше відкритися.
Раптом задзвонив телефон. Мама.
— Миколо, де ви? Ми чекаємо! Борщ уже холодний! — її голос тремтів від нетерпіння.
Микола уявив, як вона метушиться на кухні, і зрозумів, що не може її засмутити.
— Зараз буду, — відповів він, а потім глянув на Мар”яну. Божевільна ідея спалахнула в його голові.
— Зіграй мою наречену. Тільки на годину. Потім я зникну з твого життя.
Мар”яна здивовано підняла брови, але раптом усміхнулася:
— Ти що, сценарист? Звідки такі ідеї?
— Батьки так чекали… Не хочу їх засмучувати, — пояснив він.
Вона задумалася, а потім кивнула:
— Добре. В твоїх очах… стільки болю, що я не можу відмовити. До того ж, ми обидва сьогодні в одній біді. Я допоможу. І вечеря ж не має пропасти!
Дорога до батьківського дому миРаптом перед ними з’явився кіт Мар’яни, який виглядав так, ніби нічого не сталося, хоча ще вчора вона клялася, що його немає в її житті.
