Коли чужий стає рідним: історія чоловіка без імені та жінки, яка повернула йому себе
— Жодних документів? Ні паспорта, ані навіть імені? — Олена Миколаївна нахмурилась, вдивляючись у медичну картку. Голос її був рівним, але в очах — тривога.
— Нічого, — похитала головою літня санітарка. — Знайшли його на лавочці в парку. Тієї ночі мороз сягав мінус двадцяти, температура тіла — майже критична. На потилиці синця — мабуть, вдарився. Але головне — він вижив.
Олена перевела погляд на пацієнта — чоловік років сорока, з блідим обличчям і сивиною в щетині. Він лежав під крапельницею, дихав рівно, виглядав акуратно. Зовсім не як безхатько. Доглянуті руки, підстрижені нігті — явно не жебрак.
— П’ята доба тут. Поліція перевірила всі бази — збігів немає. Якщо не впізнаємо, через тиждень передамо до соціального центру, — зітхнув лікар.
— Можна я поговорю з ним? — несподівано для себе сказала Олена. Щось тривожило. Інтуїція — чи може, щось інше.
— Доброго ранку. Як самопочуття? — усміхнувшись, увійшла вона до палати.
— Дякую, краще. Знаєте, сьогодні снилося… ніби йду полем. Рослини дивні, незвичайні. Я торкаюся їхніх листків, вивчаю… — голос його був тихим, спокійним.
— Це хороший знак, — Олена зміряла тиск. — Можливо, пам’ять повертатиметься. Як мені вас називати?
Чоловік задумався.
— Богдан… Мені здається, моє ім’я — Богдан.
Через кілька днів він сидів на ліжку, опустивши очі.
— Завтра виписують. І знаєте, що страшно? Не те, що не пам’ятаю минулого… А те, що не знаю, куди йти далі. Хто я, навіщо, де моє місце?
Олена довго дивилася в його сірі, спокійні очі — і раптом промовила:
— У мене є вільна кімната. Поживете у нас. Поки не визначитесь.
— Ти кого в хату привела?! — обурився її син Тарас. — Мам, він же ніхто! Навіть себе не знає!
— Іноді треба просто повірити, — тихо відповіла Олена. — Я відчуваю, що він не небезпечний. Навпаки — йому страшніше, ніж нам.
Богдан намагався не заважати. Прокидався рано, їв окремо, мив посуд, прибирав, лагодив полицю, полагодив кран. Він був у будинку, але немов тінь. Майже привид.
Але одного разу, коли Тарас прийшов із школи понурим, усе змінилося.
— Залишив контрольну, — буркнув він.
— Хочеш, допоможу? — запропонував Богдан. — Алгебра — це мова. Якщо зрозуміти її, усе стає простим.
Крізь сумнів підлітка пробилася іскра надії. За дві години Тарас вже слухав Богдана із захопленням:
— Ви, мабуть, вчитель?
— Не знаю… Але дякую.
Пізніше Марина, подруга Олени, розповіла їй:
— Твій Богдан врятував мою справу! У клієнта в офісі квіти почали гинути — він за два дні знайшов причину. Сказав, що у воді був неправильний склад. Він наче розмовляє з рослинами!
— Може, він ботанік? — здивувалася Олена.
— Сам не знає. Але говорить про них — як про живих. Не просто доглядає — відчуває.
Одного вечора Тарас підбіг до матері:
— Мам, він грає на фортепіано! Просто підійшов — і заграв «Місячну сонату». Я такого ще не чув!
— Я не грав раніше, — зніяковів Богдан. — Просто пальці згадали.
Вночі він ходив по кімнаті, не знаючи спокою.
— Я відчуваю, що все близько. Обличчя, місця, запахи… але наче німий фільм. Без звуку. І світла.
Минуло три місяці.
Одного разу, повертаючись з базару, незнайомець гукнув їх:
— Олексій! Це ж ви! Олексій Коваленко!
— Ви помиляєтесь, — швидко відповіла Олена. — Його звати Богдан.
— Ні! Це Олексій Коваленко, доцент. Ботанік. Ми бачилися на конференції рік тому!
Богдан мовчав. Потім прошепотів:
— Я не пам’ятаю… Може бути. Але боюся дізнатися. А якщо у минулому — щось жахливе?
Ввечері подзвонили. На порозі стояв сухорлявий чоловік:
— Ярослав Лисенко. Приватний детектив. Я шукаю вченого — ботаніка, який зник рік тому. Вас хтось впізнав і повідомив мені.
Богдан мовчки вийшов.
— Ви — Олексій Коваленко?
— Не знаю. У мене амнезія.
Детектив подав фото. На ньому — він. Але інший. Охайна зачіска. Окуляри. Поруч — жінка з холодним поглядом.
— Це ваша дружина. Наталя. Вона найняла мене.
Коли Олена залишилася з Богданом, він прошепотів:
— Я не пам’ятаю її. І не хочу пам’ятати. Якби там було кохання — чи можна забути?
Пізніше Наталя прийшла сама. Холодна, зібрана. Не поцілувала. Не обняла. Просто сіла.
— Ти їдеш зі мною.
— Я ще не готовий, — твердо відповів він.
— Ми виїжджаємо завтра. Годі цих ігор.
— А хто такий Руслан Захарченко?
— Звідки ти знаєш?! — вперше у її гол— Його голос раптово зрізався, коли він побачив, як Тарас тримає у руках стару фотографію з написом “Назавжди твій”.
