Коли чужий стає рідним: історія чоловіка без імені та жінки, яка повернула йому себе
— Жодних документів? Ні паспорта, ні навіть імені? — Олена Дмитрівна насупилася, вдивляючись у медичну картку. Голос її звучав рівно, але в очах читався непокой.
— Нічого, — похитала головою літня санітарка. — Знайшли його на лавці у парку. Тієї ночі був мороз за мінус двадцять, температура тіла майже критична. На потилиці синця — схоже, вдарився. Але головне — дивом вижив.
Олена перевела погляд на пацієнта — чоловік років сорока, з блідим обличчям і сивиною у щетині. Лежав під крапельницею, дихав рівно, виглядав акуратно. Зовсім не схожий на бездомного. Охайні руки, підстрижені нігті — точно не бродяга.
— П’ята доба тут. Поліція перевірила всі бази — збігів немає. Якщо не з’ясуємо, хто він, через тиждень відправимо до соціального центру, — зітхнув лікар.
— Можна я поговорю з ним? — несподівано для себе сказала Олена. Щось її тягнуло до нього. Інтуїція — чи ще щось.
— Доброго ранку. Як самопочуття? — із посмішкою увійшла вона до палати.
— Дякую, краще. Сьогодні снилося… ніби йду полем. Рослини дивні, незвичайні. Торкаюся їхніх листків, досліджую… — голос у нього був тихим, спокійним.
— Це добрий знак, — Олена виміряла тиск. — Можливо, пам’ять починає повертатися. Як мені вас називати?
Чоловік задумався.
— Богдан… Здається, мене звуть Богдан.
Через кілька днів він сидів на ліжку, опустивши очі.
— Завтра виписують. І знаєте, що страшно? Не те, що не пам’ятаю минулого… А те, що не знаю, куди тепер іти. Хто я, навіщо, де моє місце?
Олена довго дивилася в його сірі, тихі очі й раптом промовила:
— У мене є вільна кімната. Поживете у нас. Поки не визначитеся.
— Ти кого в хату привела?! — обурювався її син Ярослав. — Мам, він же ніхто! Він сам себе не знає!
— Іноді треба просто повірити, — тихо відповіла Олена. — Я відчуваю, що він не небезпечний. Навпаки — йому страшніше за нас.
Богдан намагався не заважати. Вставав рано, їв окремо, мив посуд, прибирав, підфарбовував полицю, лагодив кран. Він був у домі, але наче тінню. Майже примарою.
Але одного разу, коли Ярослав прийшов зі школи похмурим, все змінилося.
— Завалив контрольну, — пробурчав він.
— Хочеш, допоможу? — запропонував Богдан. — Алгебра — це ж мова. Якщо зрозуміти, все стає простим.
Крізь сумнів підлітка пробилася іскра надії. За дві години Ярослав уже слухав Богдана із захопленням:
— Ви, мабуть, вчитель?
— Не знаю… Але дякую.
Пізніше Марина, подруга Олени, у захопленні розповідала:
— Твій Богдан врятував мій бізнес! У офісі клієнта всі квіти почали гинути — він за два дні знайшов причину. Сказав, що у воді був неправильний склад. Він ніби розмовляє з рослинами!
— Може, він ботанік? — здивувалася Олена.
— Він сам не знає. Але говорить про них, як про живих. Не просто доглядає — відчуває.
Одного вечора Ярослав підбіг до матері:
— Мам, він грає на фортепіано! Просто підійшов — і почав. «Місячну сонату». Я ніколи такого не чув!
— Я не грав раніше, — зніяковіло сказав Богдан. — Просто пальці згадали.
Вночі він ходив по кімнаті, не даючи собі спокою.
— Відчуваю, що все близько. Обличчя, місця, запахи… але це як німий фільм. Не вистачає звуку. І світла.
Минуло три місяці.
Одного разу, повертаючись з базару, незнайомець гукнув їх:
— Олексій! Це ж ви! Олексій Задорожний!
— Ви помилилися, — швидко відповіла Олена. — Його звуть Богдан.
— Ні! Це Олексій Задорожний, доцент. Ботанік. Ми бачилися на конференції рік тому!
Богдан мовчав. Потім прошепотів:
— Я не знаю… Можливо. Але боюся дізнатися. А раптом у минулому — щось страшне?
Ввечері задзвонив телефон. На порозі стояв сухорлявий чоловік:
— Віктор Сніговий. Приватний детектив. Я шукаю вченого-ботаніка, зниклого рік тому. Вас хтось впізнав і повідомив мені.
Богдан мовчазно вийшов.
— Ви — Олексій Задорожний?
— Не знаю. У мене амнезія.
Детектив передав фото. На ньому — він. Але інший. Охайна зачіска. Окуляри. Поруч — жінка з холодним поглядом.
— Це ваша дружина. Ганна. Вона найняла мене.
Коли Олена залишилася з Богданом, він прошепотів:
— Я не пам’ятаю її. І не хочу пам’ятати. Якби це було кохання — чи можна забути?
Згодом Ганна прийшла сама. Холодна, зібрана. Не поцілувала. Не обняла. Просто сіла.
— Ти їдеш зі мною.
— Я ще не готовий, — твердо відповів він.
— Ми поїдемо завтра. Годі самовільничати.
— А хто такий Петро Іванов?
— Звідки ти знаєш?!Вона різко відвела погляд, але вже було пізно — у його очах спалахувала правда, і тепер він знав, що ніколи не повернеться до минулого.
