**Щоденниковий запис**
На свята я завітав до друзів у Львові. Зібралась душевна компанія, хоча багато облич були нові для мене. Усі сміялись, готували до столу. Мене зачепила одна пара: чоловік років п’ятдесяти з благородною сивиною та дівчина, не старше двадцяти п’яти — легка, сяюча, ніби промінь сонця. Він — Андрій, вона — Соломія. Вона постійно зверталась до нього «татусю». А я, наївний, дивився та милувався: яка ж чудова відносини між батьком і донечкою!
Але коли вони, сміючись, збирались додому, Соломія додала: «Нас син чекає, без нас не засне». Я остовпів. Після їхнього відходу пошепки запитав у господарів: «Це як? Який син? Вони що, чоловік і дружина?» У відповідь почув стверджувальний кивок. Так, вони подружжя. Так, у них спільний син. А «татусь» — лише жарт. Колись, коли вони лише починали зустрічатись, продавщиця у крамниці прийняла Соломію за доньку Андрія. З тих пір так і залишилось. Спочатку сміялися, а потім — звикли.
Мені розповіли їхню історію. Таку, що спочатку здається жартом, але врешті доводить: вік — не перешкода для щастя.
Андрій колись був художником. Талановитим, але, як часто буває, без гроша за душею. За плечима — два шлюби. Доросла донька, з якою контакт давно втрачено. Проблеми з алкоголем, самотність та відчуття, що життя пройшло повз. В сорок п’ять він раптом зупинився, подивився на себе — і зрозумів: так далі не можна. Знову взявся за пензель, але покупці не знаходились. А потім — випадкова зустріч. Юна Соломія, 22 роки. Він і сам не розумів, що вона в ньому побачила. Не модний, не багатий, з бородою навиліт. Але вона подивилась — і залишилась.
Її любов стала наче глотком свіжого повітря. Заради неї він кинув пити, взявся за себе, знову почав творити. Його картини почали купувати, потім були виставки, замовлення на розпис ресторанів. З’явились гроші, впевненість, сенс. Минуло десять років. Тепер у них гарний будинок, подорожі, син. Вона — дружина шанованого чоловіка. А колись побачила в ньому лише втомленого «діда» у потертій куртці.
Звісно, тоді подруги й мама крутили пальцем біля скроні: «Ти що, Соломіє? Він тобі в батьки годиться!» Може, й вона вагалась. Та йшла за серцем. І не помилилась. Андрій тепер вважає її своїм дивом. Даром, якого не заслужив. Він став батьком, яким раніше ніколи не був: уважним, терплячим, щиро прив’язаним до сина. Грає з ним, читає казки, гуляє у парку. Навіть з дорослою донькою відносини налагодились — вона побачила, що батько змінився.
Такий «нерівний шлюб» виявився міцнішим і щасливішим за багато пар з різницею у три роки. Я знаю чимало таких історій. Один мій знайомий, шеф-кухар у Києві, одружився у п’ятдесят з дівчиною двадцяти п’яти. Раніше навіть не підходив до плити, а тепер жартує: «Іди в кіно, не заважай шефу!»
Бо чоловіки після сорока — найкращі чоловіки. Вони вже набігались, начудувались, наситились пустозвонством. Хочуть тиші, дому, любові. Цінують кожну мить поряд із рідними. Дівчатам з ними — цікаво. Це не одноліток з пустими розмовами про тусівки. Це людина, яка прожила багато, навчилась розуміти й берегти. Він може бути наставником, опорою, вчителем. А ще — другом і коханцем.
І головне — зрілі чоловіки стають чудовими батьками. Я теж не виняток. Моїй молодшій донечці вісім, а мені — п’ятдесят чотири. І всі кажуть, що я став таким батьком, яким мав бути завжди. Просто раніше не вмів. Не дозрів. А тепер — назрів.
Кожного ранку бігаю в парку. Не тому, що модно, а тому, що хочу жити. Довго. Хочу навчити доньку їздити на велосипеді, підтримати, коли принесе двійку, бути поруч на першому побаченні. І це — найкраще паливо для життя. А не пиво на дивані й розмови про городи та хвороби.
Жак-Ів Кусто якось сказав: «Малі діти подовжують життя». У нього діти народились і у сімдесят. І це не жарт. Чоловік із малим дитям — це двигун. Він підтягнутий, бадьорий, активний. Бо є, заради кого жити. Він не дивиться на інших жінок — його серце зайняте. Йому нецікаво скаржитись на владу. Він думає про школу, велосипеди, морозиво. Він хоче додому. До своїх.
У п’ятдесят років бути гарним батьком — не подвиг. Це привілей. І це навіть почесніше, ніж бути «королем шашликів» чи «головним тусовщиком».
А коли молода дружина дорослішає, різниця у віці наче зникає. Залишається лише одне — любов. Справжня, зріла, вистраждана, чиста. І якщо ви ще сумніваєтесь — чи варто зв’язувати життя з чоловіком на двадцять років старшим — просто погляньте на таких, як Андрій і Соломія. Де жарт про «татуся» обернувся найщасливішим шлюбом у житті.
