“Коли мама їде до моря: як жінка, яка жила для інших, обирає себе”
— Славику, будь ласка, заїдь за хлібом, — голос Валентини Петрівни тремтів, ніби під ногами тріщав лід. — На вулиці ожеледь, боюся не дійти…
— Мам, ти жартуєш? — Олексій закинув очі, не злазячи з дивану. — Я тільки з нічної зміни, ще й не відпочив. Ми з Олесею збиралися фільм дивитися.
— Сину… я дійсно не можу… — прошепотіла вона, стискаючи слухавку.
— Мам, ну скільки можна? Є ж доставка, додатки, це ж для людей! Навчись уже користуватися!
— Я плутаюся в цих твоїх телефонах… Може, ти замовиш?
— Я за кермом, незручно говорити. Попроси Мар’яну.
— Просила… У неї нарада.
— Гаразд, — буркнув Олексій. — Прийду додому — подзвоню. Скажеш, що купити.
— Добре, почекаю, — прошепотіла Валентина Петрівна. Але жодного дзвінка — ні за годину, ні за дві. Вона набирала сама — глухі гудки. Урятував сусід Віктор Опанасович: замовив через додаток, допоміг розкласти продукти.
Розпаковуючи пакети, Валентина відчула, як усередині щось стискає. За що їй таке життя? Чому, коли вона потребує, поруч немає тих, заради кого вона жила?
Вона ж була доброю матір’ю. Залишилася вдовою, коли Олексію було шістнадцять, Мар’яні — одинадцять. Вирощувала їх сама. Працювала і бухгалтером, і прибиральницею вночі. Мама з бабусею допомагали, доки не пішли — і все впало на її плечі.
Бабусина квартира — Мар’янці. Мамина — Олексію. Собі — нічого. Все дітям. Навчання, весілля, онуки — все на її плечах. І вона не скаржилася. Думала: “Зате в них буде майбутнє. Їм буде добре”.
Вона водила на гуртки, сиділа над уроками, прала, готувала, тягала торби з магазину, лікувала, варила бульйон. А тепер — вона стала ніким. Звичним тлом. Як полиця на кухні — є, але ніхто не помічає.
Коли Мар’яна просила посидіти з собакою — Валентина виводила його навіть у мороз і дощ. Коли Олексій залишав онука на вихідні — вона не спала ночами. І ніколи не просила нічого натомість.
Але варто їй захворіти — ліки приніс Віктор Опанасович. Діти прийшли до лікарні на десять хвилин. Мар’яна скривилася:
— Мам, ти знаєш, я боюся лікарень…
— Тут ніхто не в захваті, донечко…
— Тікаймо звідси, я пізніше подзвоню.
Олексій теж швидко пішов: «Олеся втомилася, треба дитину годувати». Ні обійняти, ні посидіти. Нічого.
А сьогодні… Лід, що хрустів під ногами, нагадав: вона ж старіє. І в будь-який момент може впасти — і ніхто не прийде.
Раптом згадалося те літо. Їй було тридцять. Олексій ще малий, Мар’яни не було. Санаторій в Одесі. Тепло, тихо, ніхто не чіпає. Тоді не було телефонів. Лише вона і море. Тоді вона була щаслива.
Минуло майже тридцять років.
А вона жодного разу більше не жила для себе.
Ввечері, лежачи в ліжку, вона подумала: що її тримає? Діти дорослі, з житлом. Ні вдячності, ні любові. Лише використання. А вона? Хіба вона — не людина?
Вранці вона встала, заварила чай, дістала зошит і написала: «Продати квартиру. Купити будинок біля моря. Жити для себе».
Агентку знайшла швидко — подруга порадила. Квартиру продали за місяць. Гроші — на картку. Документи — готові.
Коли все було влаштовано, вона покликала дітей.
— Що трапилося? — насупився Олексій. — Я щойно з роботи.
— Мам, у мене зустріч. Терміново?
— Так. Треба вам сказати.
— Кажи, — буркнула Мар’яна. — Але швидше. У мене спільна робота з клієнтом. І так, на вихідні привеземо тобі Цвіркуна.
— Не вийде, — м’яко сказала Валентина.
— А це чому?
— Я їду.
— КУДИ?! — скрикнули вони разом.
— До Затоки. Купила будинок біля моря. Житиму там.
Тиша. Потім Олексій засміявся:
— Мам, ну ти й вигадниця. На які гроші?
— Квартиру продала.
— ЩОО?! — зірвалася Мар’яна. — Без нас? Навіть не обговорила?
— Ви завжди зайняті. Вам не до мене.
— І як ти там будеш? Сама?
— Подбаю про себе. Тепер у мене все — своє. Свій будинок, своє море, своє життя.
— Мам, ти не подумала про нас? — заверещала Мар’яна. — Ми ж думали, квартира дістанеться нам!
— Я теж думала, що ви — моя підтримка. Але помилялася. Усе, діти. Я вас люблю. Але тепер обираю себе.
Вони пішли. Злі, шоковані. А вона залишилася — сама. Але вперше за тридцять років це «сама» не лякало. Це було звільнення.
Через тиждень вона стояла на веранді свого нового будинку, вдихала солоне повітря і гладила долонею підвіконня. Тепло. Тихо. Свобода.
Інколи, щоб знову стати живою, достатньо просто піти. Піти від тих, хто не береже. Піти до себе. До моря. До життя.
