Вік — не вирок: Життя у вирі пристрастей
Марічка готувалася до свого шестидесятиріччя. Ця цифра лунала як вирок, і вимовляти її вголос було нестерпно. Колись шістдесят вважалися початком старості, а навіть за сучасними мірками — це вже категорія «людей похилого віку». Від самої думки про це серце стискалося.
Востаннє так гостро вона переживала через вік, коли їй виповнилося тридцять. Тоді здавалося, що молодість пішла назавжди, залишивши лише тінь колишньої свободи. Але тепер, дивлячись на своїх дорослих дітей, Марічка лише гірко посміхалася цим спогадам.
Вона зупинилася перед дзеркалом у спальні, уважно вдивляючись у своє відображення:
— Та ще й нічого собі, — тихо пробурчала вона, повертаючись то одним, то другим боком. — Виглядаю на сорок, почуваюся так само. Нічого не болить, все гнеться, тьху-тьху-тьху.
Вона підморгнула собі, ніби кидаючи виклик часу, і пішла виконувати доручення чоловіка.
Святкувати вирішили з розмахом: на узбережжі в Болгарії, серед друзів і родичів. Марічка спершу заперечувала — мовляв, дата не для веселощів, а для роздумів про вічне. До того ж дорого, далеко, клопітно. Але її голос потонув у хорі сімейного ентузіазму. Чоловік, Богдан, якого всі звали Бодьо, заприсягнувся, що все організує: від квитків до слайд-шоу під хіти Скрябіна. Монтаж доручив молодшому синові, а ось фотографії — звісно, Марічці.
Вона влаштувалася на м’якому килимі у вітальні, з важким зітханням відкривши стару шафу. Фото було небагато — наслідки декількох переїздів. Дитячі знімки майже не збереглися: коли в двадцять з чимось вона залишала рідний Львів, сентиментальності не було місця. Щось вдалося відновити через батьків, але й у них було небагато. Перший шлюб, розлучення — звідти вона забрала лише кілька карток: свої, дітей, друзів. Все інше залишилося в минулому, яке так і не настало.
Бодьо, на відміну від першого чоловіка (той полюбляв фотографувати), рідко брав у руки камеру. Але за роки спільного життя знімків таки накопичилося. Потім життя закрутило: телефони ламалися, диски старіли, файли губилися під дивними назвами. Альбоми, які можна було листати, торкатися, згадувати, пішли в небуття.
Перебираючи фото, Марічка натрапила на знімок з випускного — у тому самому сукні, яку подарували бабуся з дідусем із Варшави. Ось ще одне — з практики в лікарні після третього курсу. А ось — весілля старшого сина, його напружена посмішка та її власна гордість. І раптом — знімок, що прилип до іншого. Вона обережно відділила його. Серце завмерло. Олеся. Поруч — Марічка у смарагдовій сукні на святі Вінчання.
Вони не бачилися майже тридцять років.
Олеся з’явилася в їхній групі інтернів восени, перевівшись із кардіології на терапію. Крихітна, з короткою стрижкою й великими очима, вона здавалася дівчинкою, аж поки не починала говорити. Тоді всі розуміли: перед ними не просто розумниця, а справжній талант. Переселенка з Тбілісі, приїхала з матір’ю та чоловіком — той був її науковим керівником і старшим на цілих десять років. Іспити здала з першого разу, так що їй пропонували будь-яку спеціалізацію. Обрала кардіологію — престижно, поруч із чоловіком. Але через півроку нічних чергувань не витримала та перейшла на терапію.
З Марічкою вони зблизилися миттєво. А коли мати Олесі почала доглядати сина Марічки, вони й взагалі стали як сестри. Навчання добігало кінця, і подруги все частіше говорили про майбутнє.
— Може, мені в ендокринологію? — роздумувала Марічка.
— Нащо? — махала рукою Олеся. — Ще три роки гризти науку, а потім чекати пацієнтів. А терапевт — це відразу в бій, усі дороги через тебе!
У результаті Марічка залишилася на терапії, а Олеся пішла в ендокринологію. І переїхала до Софії.
У Олесі була ідеальна родина: мати, чоловік, молодша сестра — всі її обожнювали. Тільки одне їй не вдавалося — завести дитину. Роки спроб, сліз, клінік. І раптом — диво. Донечка народилася якраз перед випуском. Олеся вирішила залишитися в Софії, серед грузинської діаспори.
Розставання було болючим. Подруги часто дзвонили одна одній, мати Олесі вихоплювала трубку, випитуючи: «Ну, як мій малюк?» — сина Марічки. Але час ішов, дзвінки рідшали, життя розводило їх все далі. І раптом — запрошення на Вінчання, грузинське свято першого року дитини.
Олеся з захопленням розповідала про урочистість: сукня за десять тисяч гривень, стиліст із Відня, зачіски по двісті доларів — і це в кінці дев’яностих! Марічка запанікувала, але її перукарка Настя заспокоїла:
— У тебе шикарне волосся. Щітка, фен, лак — і будеш королева.
На розпродажу Марічка купила смарагдову сукню з відкритою спиною, костюм для Бодька, величезну валізу та— автобронзант, який тепер уже не підводить, а життя ще обіцяє сюрпризи.
