Коли одне яєчко нагадало про минуле: історія, де кохання ховалося в тиші
Двадцять років разом. Двадцять років однієї прізвища, одного прописки, одного маршруту до роботи. А тепер — роздільне харчування. Не просто різні страви — різні холодильники. Різні каструлі. Навіть сіль у кожного своя. Ось до чого дійшло.
Спочатку були сварки — бурхливі, з криками і стуком дверей. Потім — перемир’я, втомлені й безрадісні. Потім… все. Ні сварок, ні примирення. Пустота. Вона спала у маленькій кімнатці, де колись був кабінет. Він — у спальні, що залишилася з тих часів, коли були “ми”. А тепер — просто двоє людей, що ділять одну квартиру.
Про розлучення ніхто не говорив. Навіщо? Здавалося, і так усе зрозуміло. Він жив своїм життям. Вона — своїм. Він їздив сам до санаторію під Києвом, де познайомився з жінкою. Марічка. Усміхнена, спокійна. Вона писала йому листи. Він відповідав. Там були слова, яких удома не чув: “розумію”, “чекаю”, “бережи себе”. Йому здавалося, що в нього нарешті з’явився сенс.
А вона… Вона просто мовчала. Дивилася у вікно. Прала сорочки. Приходила з роботи і не вмикала телевізор — щоб не заважати. Готувала собі окремо — кашу, салат, іноді рибу. Говорити було ні про що. Адже коли все сказано, залишається тиша. А в цій тиші — біль, яку вже ніхто не хоче ні ділити, ні лікувати.
І ось одне ранок. Найзвичайніше. Січень, легкий мороз, за вікном — хруст снігу. Вона встала раніше. На кухні — прохолодно. Натягнула старенький халатик із з’їхалою ґудзиком, увімкнула плиту. Поставила маленьку сковорідку, ту саму, що подарували ще на новосіллі. На ній — одне яєчко. Маленьке. Акуратне, із жовтим серцем всередині. Як символ. Як спогад.
Вона стояла перед плитою, крихітна, худесенька, з втомленою “хімією” на голові, і дивилася, як білок повільно біліє по краях. І раптом у дверях кухні з’явився він. Сонний, неголений, з кружкою в руці. Хотів налити собі чаю. Нічого особливого.
Але її погляд був особливий. Сумний. Тихій. І в ньому — ні докору, ні претензії. Тільки прохання. Майже дитяче. Вона, трохи піднявши сковорідку, запитала:
— Будеш яєчко?
Так просто. І так страшно.
Він завмер.
Наче обухом по голові — спогади нахлинули, як лавина. Кімната в гуртожитку у Львові. Один матрац. Одна каструля. Яйце — на двох. Одна виделка, одна склянка. І вона — дівчинка з хвостиком, смішна, підбігає до нього у халатику з квітами. І її голос: “Біжи, поки не остигло!”
Тоді вона дивилася не з болем — з іскоркою. Як поні з кумедною челкою. Легка, закохана, зухвала. І він — щасливий. Без копійки в кишені, але з відчуттям, що все попереду.
А тепер — два холодильники. Дві ліжка. Два життя.
Він поставив кружку на стіл. Підійшов. Обережно взяв у неї сковорідку і поставив назад на плиту. А потім — обійняв. Мовчки. Міцно. Ніжно.
Вона не одразу зрозуміла. Завмерла. Навіть не дихала.
Він прошепотів:
— Пробач. Не знаю, що зі мною було. Якась мряка в голові. Ніби затьмарення. Як уві сні. Але я прокинувся. Тільки зараз. Пробач.
Вона не відповіла. Просто втулила чоло йому в груди. А він… можливо, плакав. Вона не бачила. Він був високий, а вона — маленька. І їй не треба було бачити. Вона відчувала.
А на плиті залишилося те саме яєчко. Самотнє, із золотим жовтком, у крихітній сковорідці.
Життя — дивна штука. Іноді все руйнується. Але іноді — нагадується. Серце пам’ятає те, що розум забуває. Іноді досить одного погляду. Одного запитання. Одного яєчка.
Іноді коІноді воно чекає, поки ти просто запитаєш: “Чи варто воно того?”
