Випадок, який усе змінив: як доля прийшла під бризками з калюжі
На кухні за чашкою кави з шматочком медового торта Оля та її бабуся Марія Степанівна насолоджувалися тихим вечором. Ювілей — це ж не жарт: 75 років, галасливе родинне свято вже позаду, гості розійшлися, а вдвох на кухні — найзадушніша хвилина.
— Ось ти говориш, бабусю, що чоловіки люблять очима… — несподівано почала Оля, опустивши погляд. — Тоді поясни мені: що зі мною не так?
— Та все з тобою гаразд, донечко, — рішуче відповіла Марія Степанівна. — Розумна, гарна, добра, вихована. Ще й чого треба?
— Тоді чому я сама? Мені вже двадцять п’ять, бабусю… У моїх подруг родини, діти, а я… наче в глухому куті.
— Ще не зустріла свого, от і все, — тепло посміхнулася бабуся. — А втім, був у тебе хтось, як його… Артем?
— Був, — кивнула Оля. — Поки не виявилося, що він одружений. Пішов так само тихо, як і з’явився.
— Правильно, що відрамила, — буркнула бабуся, затискаючи в пальцях серветку. — Одружені — це не про любов, це про чийсь біль. Ти все зробила правильно. Але твоє щастя тебе ще знайде. Усе буде.
Наступного ранку в повітрі ледве відчувався морозець. Оля поспішала на роботу у новому білому пальто, оминаючи калюжі та слизькі льодяники. Думки блукали десь далеко, доки на неї не вихопилася брудна хвиля — цілком оплескала.
Біле пальто миттєво перетворилося на сіро-буре. Оля завмерла на місці, відчуваючи, як у горлі стискаються сльози.
— Пробачте! — до неї підбіг чоловік у дорогому плащі. — Нічого собі я вас запарив, так? Пальто залишилося живим?
— Мені від ваших вибачень не легше! — скрикнула вона. — Як тепер йти на роботу?
— Давайте я вас підвезу. І до хімчистки заразом. Пальто відмиємо, чесно. До речі, мене звати Андрій.
— Оля…
Він допоміг їй перейти дорогу, відкрив двері авто та повіз спочатку до офісу, а пальто — одразу до хімчистки. День промайнув у очікуванні, але Оля забула запитати в Андрія номер телефону, і тепер мучилася: як тепер його знайти?
Увечері, стоячи біля входу до офісу, вона вже викликала таксі, коли раптом почула:
— Олю!
До неї біг чоловік із букетом. Артем. Той самий.
— Нам треба поговорити!
— Нам давно вже ні про що говорити! — твердо відповіла вона. — Іди до своєї дружини!
— Я так просто не піду, — схопив її за руку. — Олю, ти мусиш мене вислухати…
— Руки геть! — озвався голос за її спиною.
Перед нею стояв Андрій. Впевнений, рішучий, суворий. Він накинув їй на плечі вже чисте пальто й повернувся до Артема:
— Це моя дівчина. Не смій її чіпати.
— Що? — Артем розгубився. — Звідки це взялося?..
— Усе гаразд, Андрію, — сказала Оля, посміхаючись. — Я взагалі його не знаю.
Вони сіли в машину, і вона тихо прошепотіла:
— Дякую. Ти мене врятував.
— Дурниці, — усміхнувся він. — Але я розраховував хоча б на вечерю в обмін на пальто.
— А я думала — як мінімум на весілля, — відповіла Оля.
Через півроку в тому самому будинку, де бабуся Марія Степанівна святкувала ювілей, знову зібралася вся родина — вже на весілля Олі та Андрія.
І лише одна посміхалася з особливим розумінням у очах — Марія Степанівна.
— Що я тобі казала, Оленко? — прошепотіла вона онуці. — Доля й у калюжі знайде свій шлях…
