Двері у стареньку хрущовку в одному з районів Черкас відчинилися майже одразу — ніби господиня давно чекала на гостя. На порозі з’явилася худуща бабуся років вісімдесяти з живими, в’їдливими очима.
— Доброго здоров’ячка, — чемно промовив молодий чоловік, ледь посміхаючись.
— І тобі здоровенькі були, сину, — кивнула стара. — Заходь, не стій на сквозняку. З соцслужби чи звідки?
— Ні, бабусю. Я — з компанії, що займається очищенням води. Встановлюємо новітні фільтри. З ними вода з-під крану стає кришталевою, немов із джерела — чистою, як колись, коли річкову можна було пити без страху.
— Отакої! — бабуся піднесла брови. — Значить, водяник ти, що воду чистиш? Справа добра. Проходь.
Хлопець акуратно витер черевики об старенький килимок і зайшов усередину.
— Можна не роззуватися? — запитав він, дивлячись на витертий лінолеум у коридорі.
— Та звісно, не переймайся, моя донечка помиє. Вона ж молода, а я вже стара баба. Мені вже не до прибирання.
— Та що ви, бабусю! Ви ще повні сили! Навіть рум’янець на щоках! — брехливо додав хлопець. — А де кухня? Хочу вам “товар обличчям” показати.
— Ой, підлещуєшся, але приємно. Я вже літ десять у дзеркало не дивилась — донька повісила їх так високо, що мені й голови не розгледіти. Ходімо, покажу тобі твоє “поле чудес”.
Кухня була крихітна, але охайна. Чайник блищав, на підвіконні — пару гераній та блюдце з м’ятою. Бабуся сіла, а хлопець почав показувати свої фільтри: відкручував, прикручував, наливав воду у баночки, демонструючи різницю між “брудною” та “очищеною”.
— Куплю твій фільтр, — раптом сказала бабуся. — Та спочатку давай чаю поп’ємо. Самотньо не смачно, а з людиною — як мед. П’ять хвилин, не більше.
Хлопець задумався, але погодився. Бабуся спритно закип’ятила фільтровану воду й заварила чай — ароматний, з незвичайним присмаком.
— Родина в тебе є, сину? — запитала вона, розливаючи по чашках.
— Ні, самотній.
— І слава Богу. Ще рано тобі дітей. Чай смачний?
— Дуже. Де ви такий берете? Я б собі теж купив.
— Мені його русалки дарують на день народження, — усміхнулася бабуся.
Хлопець усміхнувся. Вирішив пожартувати у відповідь:
— А ви чого доброго так двері відчиняєте? Зараз такі часи — шахраїв немора.
— А чого мені боятися, сину? Я вже своє відбула. В мої роки вже час інших лякати, а не тремтіти. Ти ж сам про стихію говорив.
У цю мить хлопець відчув дивну легкість у голові. І… розговорився:
— Та кому ця вода потрібна! Я ці фільтри по сто гривень купую, а продаю за півтори тисячі. Іноди й воду “підкрашую”, щоб ефект був. От і ходжу по бабусях, дурням голову забиваю…
Він сам не зрозумів, як це з нього вирвалося.
— Ну ось і добре, — кивнула бабуся. — Чай у мене, як казала, чарівний. Хто його п’є — той брехати не може.
Хлопець схопився.
— Що за… що ви зробили?!
— Та нічого особливого. Ти ж сам казав, що водяний. Тепер і справді ним станеш. Наш річковий дідусь уже не справляється — треба помічника. Десять років відслужиш — може, повернеш собі людську подобу. А поки — ласкаво просимо у стихію води.
Хлопець навіть встиг скрикнути, як почав перетворюватися — спершу на краплю, потім на пару, а потім на легку хмаринку, що миттєво зібралася у сріблястий струмок і плеснула у мідний таз.
— От і добре, — промовила бабуся, виливаючи воду у раковину. — Влаштувався хлопчина. Мрії збуваються. Ось той, що лічильники міняв — тепер блискавки направляє. Стихія повітря. А ти — води. Познайомитесь.
Вона поставила чашки у мийку, тихо наспівуючи. Потім глянула у потемніле скло буфета.
— Чому не відбиваюся, чому не відбиваюся… — передражнила колишнього “продавця”.
— Та тому що старша за всі дзеркала у цьому домі. Років триста, не менше. Донька ж знає, тому й повісила високо — щоб нікого не лякати. Не кожна правда зранку потрібна. А я — живу. І лад наводжу. Бо стихії безлад не люблять.
Стара підійшла до вікна, подивилася на небо й знову усміхнулася:
— Правда завжди знайде свій шлях. Навіть якщо її доводиться заварювати у чайнику.
