Вартість мого імені: правда, яку від мене ховали двадцять років
Я завжди носила прізвище матері — Шевченко. З батьком ми не спілкувалися, та я його й не пам’ятала. Мама казала, що він пішов від нас, коли мені не було й двох, і з тих пір — ні слова, ні вісті. Я довго не розпитувала. Думала, що так і має бути. Є мама, є дідусь, є я — і цього досить.
Але коли мені виповнилося двадцять, все змінилося. Я влаштувалася працювати в архів міської ради. Нудна паперова робота, але близько до дому, і графік зручний. Через місяць начальниця доручила мені розібрати старі справи в дальній шафі. І саме там, серед актів, довідок і виписок, я натрапила на знайому обкладинку. Моє свідоцтво про народження.
— Дивно, — подумала я. — Звідки воно тут?
Я відкрила документ — і застигла. У графі «батько» стояло ім’я: Роман Олегович Марченко. Не Шевченко. І не пусто. Адже мама казала, що батько мене ніколи не визнавав. Що втік, що від нього й звістки не було. А тут — офіційний запис.
Я цілий день не могла прийти до тями. Сиділа, втупившись у той папір, ніби в ньому була відповідь на всі питання. Ввечері пішла до мами. Вона прасувала білизну, дивлячись серіал.
— Мамо… а хто такий Роман Марченко?
Рука з праскою застигла в повітрі. Вона повільно поставила її на підставку і сіла.
— Де ти почула це ім’я?
— У документах. В архіві. Я знайшла своє свідоцтво. Там він записаний як мій батько. Ти ж казала, що він пішов… але якщо він мене визнав…
Мама похилила голову.
— Пробач, я брехала. Мені було страшно. Я не хотіла, щоб ти знала правду.
І вона розповіла. Усе. Більше нічого не приховуючи.
Роман був її першим і єдиним. Вони разом вчилися в училищі, жили як дві рідні душі, мріяли про спільне майбутнє. Коли мама завагітніла, Роман одразу зробив пропозицію. Але його батьки були категорично проти. Вони вважали маму негідницею — без грошей, без статусу, з простої родини. Він намагався боротися, але мати пригрозила позбавити його спадщини, вигнала з дому.
Вони розписалися. Мама була на п’ятому місяці. Вони жили в орендованій кімнаті, рахували кожну копійку. А потім Романа забрали в армію. Він писав листи, дзвонив, просив чекати. Але через два місяці зв’язок обірвався. Мама поїхала до його міста — а там їй сказали, що він… одружився. З іншою. І чекає від неї дитину.
Мама тоді знепритомніла прямо у військкоматі. Потім сіла на потяг і більше не поверталася в той край. Народила мене, дала своє прізвище. Але Роман, як виявилося, покинув ту сім’ю вже через рік. І приїхав. Привіз солодощі, подарунки, гроші. Хотів бути батьком. Мама його вигнала. Але він, вже маючи владу й зв’язки, сам домігся, щоб його ім’я внесли до мого свідоцтва.
Потім приїжджав ще двічі. Але мама не пробачила. І мені нічого не розказувала.
Я мовчала довго. У грудях клекотів гнів. Але вже наступного дня я поїхала. У довідці була його адреса.
Він жив у заміському будинку, за тридцять кілометрів від міста. Я довго стояла біля брами. Потім подзвонила.
Відчинила жінка. Моя вітчим. Вона не здивувалася.
— Ти Оленка? Він чекає на тебе вже багато років. Заходь.
У вітальні сидів чоловік із сивиною у волоссі та блакитними, як у мене, очима.
— Привіт, доню…
Я плакала. Він теж. А потім довго розповідав усе, чого я не знала. Як шукав мене, як писав листи, які мама повертала неВін обійняв мене міцно, мов намагаючись повернути двадцять років, втрачених через брехню, і я зрозуміла, що знайшла те, про що навіть не підозрювала — свого батька.
