Щоденниковий запис: Як доля завітала через калюжу
У кухні, де пахло м’ятним чаєм і шматочком медового торта, Катря та її бабуся Зоя Аркадьївна насолоджувалися тишею. Ювілей — це серйозна річ: 75 років, гучне свято вже минуло, гості розійшлися, і ця хвилина лише для них двох була найщирішою.
— Бабусю, ти кажеш, що чоловіки люблять очима… — раптом почала Катря, опустивши погляд. — Тоді скажи — що зі мною не так?
— Та все з тобою гаразд, серденько, — певно відповіла Зоя Аркадьївна. — Розумниця, вродлива, добра, вихована. Що ще треба?
— Тоді чому я сама? Мені вже двадцять п’ять, бабусю… У подруг родини, діти, а я… ніби застрягла.
— Просто ще не зустріла свого, ось і все, — тепло посміхнулася бабуся. — А втім, був же в тебе хтось… Що його… Богдан?
— Був, — зітхнула Катря. — Поки не виявилося, що він одружений. Пішов так само тихо, як і з’явився.
— Добре, що прогнала, — буркнула бабуся, мнучи серветку в руках. — Одружені — це не про кохання, а про чийсь біль. Ти все правильно зробила. Але твоє щастя тебе обов’язково знайде. Побачиш.
Наступного ранку легкий морозець затягнув вікна інеєм. Катря поспішала на роботу в новому світлому пальто, обминаючи калюжі та підступні льодяники. Думки блукали десь далеко, поки раптом її не обдало брудною хвилею — прямо з-під колес.
Пальто миттєво перетворилося на сіро-буре. Катря завмерла, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
— Вибачте! — до неї підбіг чоловік у дорогому кожусі. — Бога ради, я вас не помітив. Ввесь бруд на вас…
— Мені від ваших вибачень не легше! — скрикнула вона. — Як тепер йти на роботу?
— Давайте я вас підвезу. І заїдемо до хімчистки. Пальто відчистимо, чесно. Я, до речі, Ярослав.
— Катря…
Він допоміг їй перейти дорогу, відчинив двері авто і повез спочатку до офісу, а потім — до хімчистки. День пройшов у тривожному очікуванні, але Катря забула запитати у Ярослава номер, і тепер мучилася думкою: як його тепер знайти?
Ввечері, стоячи біля дверей офісу, вона вже викликала таксі, коли почула:
— Катре!
До неї біг чоловік із букетом. Богдан. Той самий.
— Нам треба поговорити!
— Нам більше говорити ні про що! — різко відповіла вона. — Іди до своєї дружини!
— Я так просто не піду, — схопив її за руку. — Катре, ти мусиш мене вислухати…
— Відпусти! — почувся грізний голос позаду.
Перед нею стояв Ярослав. Впевнений, рішучий, суворий. Він накинув їй на плечі вже чисте пальто і повернувся до Богдана:
— Це моя дівчина. Не смій до неї чіпатися.
— Що? — Богдан збентежився. — Звідки?..
— Усе гаразд, Ярку, — промовила Катря, посміхаючись. — Я його навіть не знаю.
Вони сіли в машину, і вона тихо прошепотіла:
— Дякую. Ти врятував мене.
— Дрібниці, — усміхнувся він. — Але я розраховував хоча б на вечерю в обмін на пальто.
— А я думала — як мінімум на весілля, — відповіла Катря.
За півроку в тому самому будинку, де бабуся Зоя Аркадьївна святкувала ювілей, знову зібралася вся родина — тепер на весілля Катрі та Ярослава.
І лише одна посміхалася з особливим розумінням у очах — Зоя Аркадьївна.
— Що я тобі казала, Катрусю? — шепнула вона онучці. — Доля і в калюжі знайде шлях…
