Вартість мого імені: правда, яку від мене ховали двадцять років
Я завжди носила прізвище матері — Шевченко. З батьком ми не спілкувалися, та я його й не пам’ятала. Мама казала, що він пішов від нас, коли мені не виповнилося й двох, і з тих пір — ані звістки, ані вісті. Я довго не розпитувала. Думала, що так і має бути. Є мама, є дідусь, є я — і цього досить.
Але коли мені виповнилося двадцять, усе змінилося. Я влаштувалася працювати до архіву міської ради. Нудна канцелярська робота, зате близько до дому та зі зручним графіком. За місяць начальниця доручила мені розібрати старі папки в дальній шафі. І саме там, серед актів, довідок та витягів, я знайшла знайому обкладинку. Моє свідоцтво про народження.
— Дивно, — подумала я. — Звідки воно тут?
Я відкрила документ — і завмерла. У графі «батько» стояло ім’я: Богдан Святославович Лисенко. Не Шевченко. І не порожньо. Адже мама казала, що батько мене ніколи не визнавав. Що втік, що від нього не було ані рядка. А тут — офіційний запис.
Я цілий день не могла прийти до тями. Сиділа, втупившись у ту папір, ніби вдивлялася у вікно в інше життя. Ввечері пішла до мами. Вона прасувала білизну й дивилася серіал.
— Мам… а хто такий Богдан Лисенко?
Рука з праскою застигла в повітрі. Вона повільно поклала її на підставку й сіла.
— Де ти почула це ім’я?
— У документах. В архіві. Я знайшла своє свідоцтво. Там він записаний як мій батько. Ти ж казала, що він нас кинув… але якщо він мене визнав…
Мама похилила голову.
— Пробач, я брехала. Мені було страшно. Я не хотіла, щоб ти знала правду.
І вона розповіла. Все. Більше нічого не приховуючи.
Богдан був її першим і єдиним. Вони разом вчилися в училищі, жили душа в душу, мріяли про спільне майбутнє. Коли мама завагітніла, Богдан одразу зробив пропозицію. Але його батьки були категорично проти. Вони вважали маму негідною: без грошей, без статусу, з простої робітничої родини. Він намагався боротися за їхнє кохання, але мати погрожувала позбавити його спадщини, вигнала з дому.
Вони розписалися. Мама була на п’ятому місяці. Вони жили в орендованій кімнаті, рахували кожну копійку. А потім Богдана забрали в армію. Він писав листи, дзвонив, просив чекати. Але через два місяці зв’язок обірвався. Мама поїхала до його міста — а там їй сказали, що він… одружився. З іншою. І чекає від неї дитину.
Мама тоді знепритомніла прямо в залі РАГСу. Потім сіла на потяг і більше не поверталася до того міста. Народила мене, дала своє прізвище. Але Богдан, як виявилося, покинув ту сім’ю вже через рік. І приїхав. Привіз цукерки, подарунки, гроші. Хотів бути батьком. Мама його вигнала. А він, маючи вже статус і зв’язки, сам домігся внесення свого імені в моє свідоцтво.
Потім приїжджав ще двічі. Але мама не пробачила. І мені ніколи про нього не розповідала.
Я мовчала довго. У грудях кипіло. Але вже наступного дня я поїхала. У довідці була його адреса.
Він жив у котеджному селищі, за тридцять кілометрів від міста. Я довго стояла біля воріт. Потім подзвонила.
Двері відчинила жінка. Моя вітчим. Вона не здивувалася.
— Ти Оленка? Він чекав на тебе багато років. Заходь.
У вітальні сидів чоловік із сивиною у волоссі й зеленими, до болю знайомими очима.
— Здоровенькі були, доню…
Я плакала. Він теж. А потім довго розповідав усе, чого я не знала. Як шукав, як чекав, як писав листи, які мама повертала назад. Як хотів прийти до школи, але не наважувався. Як радів, дізнавшись, що я живу в місті — але не мав права ламати мені життя.
Тепер ми спілкуємося. І я вже не Олена Шевченко — а Олена Лисенко. Бо в моїТепер я знаю, що в моєму серці завжди було місце для нього, просто воно чекало свого часу.
