Тінь забутого листа: як один запрошення розірвав двадцять років мовчання
Віра працювала на пошті більше тридцяти років. За цей період через її руки пройшли тисячі листів: від радісних листівок до пом’ятих конвертів з похоронками. Але той лист, який вона випадково знайшла ранком у листопаді, вибив її з рівноваги з першого погляду.
Конверт був звичайний, сірий, без зворотньої адреси. Але почерк… почерк болюче знайомий. Саме той, якого вона не бачила вже двадцять років.
— Невже?.. — прошепотіла вона, опускаючись на табуретку посеред сортувального залу.
Всередині було лише кілька рядків:
«Мамо, я запрошую вас. Завтра — мій день. Весілля. Я досі вас чекаю. Якщо приїдете — буду щаслива. Якщо ні — зрозумію. Наталя.»
Рука задрижала. Наталя. Її донька. Та сама, з якою вона не розмовляла двадцять років. Віра добре пам’ятала той день — Наталя тоді ще була студенткою, повна мрій і кохання. Прийшла і сказала:
— Мамо, я виходжу заміж за Івана.
Віра ледь не впустила чашку. Цей Іван їй не подобався від самого початку. Хиткий, без роботи, без власного помешкання. І головне — не той, кого вона бачила біля доньки.
— Або він, або я! — різко вимовила вона.
— Добре, мамо, — тихо відповіла Наталя. — Тоді він.
І пішла. Без істерик. Без сліз. Тільки двері клаканули.
Спочатку Віра думала — повернеться. Потім — що покличе на народження дитини. Дізналася від знайомої, що в Наталі син. Онук. Але гордість, як бетонна плита, давила на груди. Ні листа, ні дзвінка. Лише мовчання. Віра переконувала себе: донька зрадила. А всередині — нудьгуюча порожнеча, яку нічим не заглушити.
І от — це запрошення. Через двадцять років. Один лист. Наче крик у пустоту.
Усю ніч Віра не спала. Серце метушилося. Їхати? А раптом виженуть? А раптом Наталя лише з ввічливості написала? Чи з жалю?
Але на світанку, коли за вікном вив вітер, Віра сіла на ліжко, накинула стару хустку і прошепотіла:
— Пробач мені, доню.
Поїзд до міста, де жила Наталя, відправлявся о дев’ятій. На пероні стояла молода жінка у білому пальті, із букетом у руках. Коли Віра підійшла ближче, та підняла голову й завмерла. В неї були мамині очі. Такі самі сіро-блакитні, з упертими куточками.
— Мамо…
І Віра заплакала. Вперше за довгі роки — по-справжньому. Не від образу. Від полегшення.
Весілля минуло у теплій, майже родинній атмосфері. Наречений тримав Наталю за руку і дякував Вірі за те, що вона прийшла. А маленький хлопчик з великими очима притулився до неї і тихо запитав:
— А ви — моя бабуся?
— Так, малий. Я — бабуся. І я з тобою назавжди.
Іноді один лист — це все, що потрібно, щоб розбити мовчання. Навіть те, що тривало двадцять років.
