Сумка, яка змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі
Оксана йшла додому зі зборів. Трохи посиділи з подругами в кав’ярні, поговорили про життя. Усі, крім неї, були одружені, тому розійшлися рано. В особисте життя Оксани ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болючий розрив. Добре ще, що дітей не встигли завести…
Вона йшла тихою, малолюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі вздовж доріжки світили яскраво. Раптом ззаду почулися кроки. Оксана прискорила крок — хотілося швидше вийти на оживлену вулицю. Та не встигла.
Хтось різко дернув її сумку з плеча. Вона зісковзнула й зникла в темряві. Оксана зупинилася… і несподівано засміялася.
— Дівчино, у вас все гаразд? — здивовано запитав чоловік, що йшов назустріч. — Потрібна допомога? Може, швидку?
Йому було незрозуміло, чому вона сміється після пограбування.
— Усе добре, — відповіла Оксана. — Мене оце пограбували.
— Як пограбували? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці була дурниця — дзеркальце й губна помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування грабіжника?
Тепер засміявся і він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Дешева. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила «вигуляти». Тепер, виходить, знову шукати подарунок…
— Провести вас до виходу? Сам би йшов іншою дорогою — раптом той самий злодій і мене вирішить «обдарувати».
— Підемо разом. Залишилося кілька десятків метрів.
— Ну ось і все, бувайте.
— А ми ще побачимось?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Оксана. Дякую, що провели.
Вони знову засміялися — і розійшлися.
— Богдане, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його матері, коли він повернувся додому.
— Мамо, я тепер буду приходити пізніше. Так, як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе добре. Просто затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б не приходив кожен день, твоя Наталка, мабуть, не в захваті…
— Не переживай. Ти зараз не можеш виходити, от я й допомагаю. Коли тобі до лікаря? Мені відгул треба взяти.
— Швидше б зняли цей гіпс…
— Поки тобі не можна навантажувати ногу. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мамо. Все сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Оксану. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Наталкою його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а того ж дня вони з дружиною збиралися на весілля її двоюрідної сестри в інше місто. Але плани зірвалися — матері була потрібна термінова допомога. Лікарня, гіпс, турбота. Наталка дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Богдан спочатку відповідав, заспокоював. Потім телефон замовк. Він повернувся додому під ранок. Наталка влаштувала скандал:
— Твоя мати спеціально обрала цей день! Вона з самого початку проти мене!
— Це неправда!
— Ти носишся з нею, як із кришталевою вазою!
— Вона моя мати. Їй уже за шістдесят. Вона одна.
— Мої батьки ще в п’ятдесят молоді! А твоя — вже стара! Я хочу жити для себе! А ти не даєш!
— Ти могла поїхати сама. Без тебе свято не розвалилося б.
— Її могли відвезти лікарі! Не обов’язково було тобі летіти!
Слово за слово — і дійшло до розлучення. Богдан не відмовився від матері. Наталка зібрала речі… точніше, він сам їх зібрав. Вона не подумала, що залишилася без житла.
Оксана повернулася до своєї маленької однокімнатної квартири. Батьки купили її, коли вона вступила до університету. Рік вона жила тут із чоловіком. Півроку — як у казці. А потім почалося.
Вона не відразу зрозуміла, що він грамоОдного разу їхня старша діточка знайшла ту саму сумку на полиці у бабусі — і так вони знову всі разом сміялися, згадуючи, як почалося їхні щастя.
