Сумка, яка змінила все: випадкова зустріч після розлучення та порожнечі
Оксана поверталася додому з вечірки. Трохи посиділи з подружками в кав’ярні, поговорили про життя. Усі, крім неї, були заміжні, тому розійшлися досить рано. В особисте Оксани ніхто не ліз — нещодавно вона пережила болючий розлучення. Хорошо ще, що дітей не встигли завести…
Вона йшла тихою, майже безлюдною алеєю через парк. Ще не зовсім стемніло, а ліхтарі вздовж доріжки світили яскраво. Усірідь почулися кроки. Оксана прискорила ходу — хотілося швидше вийти на жваву вулицю. Але не встигла.
Хтось різко вихопив у неї сумку з плеча. Та зісковзнула й зникла в пітьмі. Оксана зупинилася… і несподівано засміялася.
— Дівчино, з вами все гаразд? — здивовано спитав чоловік, що вийшов їй назустріч. — Потрібна допомога? Може, швидку?
Він явно не розумів, чому вона сміється після пограбування.
— Усе добре, — відповіла Оксана. — Мене тільки що обікрали.
— Як обікрали? Треба дзвонити! Поліція, охорона — що завгодно!
— Не варто. Нехай люди займаються своїми справами. У сумці було копійки — дзеркальце й губна помада. Телефон у кишені. Уявляєте розчарування злодія?
Тепер засміявся й він.
— Може, сумка дорога?
— Та ні. Дешевенька. Купила її племінниці на п’ятнадцятиріччя, а сьогодні раптом вирішила “вигуляти”. Виходить, знову шукати подарунок…
— Провести вас до виходу? Я б сам краще пішов іншою дорогою — раптом той самий злодій вирішить і мене “порадувати”.
— Підем разом. Тут всього кілька десятків метрів.
— Ось і все, до побачення.
— А ми ще побачимося?
— Сподіваюся. Я — Богдан.
— Оксана. Дякую, що провели.
Вони обидва знову засміялися — і розійшлися.
— Бодю, де ти так довго був? Я вже почала хвилюватися, — почувся голос його мати, коли він повернувся додому.
— Мам, я тепер буду приходити пізніше. Приблизно як сьогодні.
— Щось трапилося?
— Ні, усе гаразд. Просто трохи затримався. Приніс усе, що просила.
— Дякую. Ти б не приходив кожен день, твоя Наталка, напевно, не в захваті…
— Не хвилюйся. Зараз ти не можеш виходити, ось я й допомагаю. Коли тобі до лікарняні? Мені потрібно відгул взяти.
— Швидше б цей гіпс зняли…
— Поки тобі не можна напружуватися. Я все зроблю. Час вечеряти.
— Я приготую…
— Сиди, мам. Усе сам.
Вони повечеряли, і Богдан пішов. Усю дорогу він думав про Оксану. Про випадкову зустріч. Про той сміх у парку.
З Наталкою його вже ніхто не чекав. Місяць тому мати впала, зламала ногу — а в той же день він із дружиною збирався на весілля її двоюрідної сестри в інше містечко. Але плани розвалилися — мама потребувала термінової допомоги. Лікарня, гіпс, турботи. Наталка дзвонила, кричала, погрожувала розлученням. Богдан спочатку відповідав, заспокоював. Потім сів телефон. Він повернувся додому під ранок. Наталка влаштувала скандал:
— Твоя мати спеціально обрала цей день! Вона з самого початку проти мене!
— Це неправда!
— Ти носишся з нею як із кришталевою вазою!
— Вона моя мама. Їй вже за шістдесят. Вона одна.
— Мої батьки ще в п’ятдесят молоді! А твоя — вже стара! Я хочу жити для себе! А ти не даєш!
— Ти могла поїхати сама. Без тебе свято не розвалилося б.
— Її могли відвезти лікарі! Необов’язково було тобі літати!
Слово за слово — і дійшло до розлучення. Богдан не відмовився від матері. Наталка зібрала речі… точніше, він сам їх зібрав. Вона не подумала, що залишилася без житла.
Оксана повернулася до своєї маленької однокімнатної квартири. Батьки купили її, коли вона вступила до університету. Рік вона жила тут із чоловіком. Півроку — як у казці. А потім почалося.
Вона не відразу зрозуміла, що він гральний залежний. Зарплата зникала, настрій скакав. Усе виявилося, коли свекруха прийшла і вимагала прописати сина. Мовляв, «час брати відповідальність».
— Він у нас усе продав, — зізналася свекруха. — Тепер ти за нього у відповіді.
Оксана відмовила. Розлучення пройшло через суд, зі скандалами. Лише коли замки змінили й речі винесли — відстали.
Богдан не міг забути випадкову зустріч. Він почав приходити в той самий парк у різний час — сподіваючись побачити її знову.
І одного разу:
— Дівчино, це не ви втратили сумку в парку?
— Я! Ви знайшли?
— Знайшов. Але не сумку…
З цього все й почалося. Оксана працювала неподалік від будинку Богданової матері. Жили вони в одному будинку, але в різних під’їздах. Збіг?
Він розповів матері про розлучення. Пізніше познайомив її із Оксаною. Усі троє сміялися, згадуючи ту саму зустріч.
Було скромне весілляА через роки вони з дітьми часто приходили в той самий парк і сміялися, згадуючи, як звичайна вкрадена сумка змінила їхні життя назавжди.
